Порожнє небо - Радек Рак

— Ні, не Бернардинською, — відповів вихрест. — Тут є інший прохід, який називають Когутів провулок. Починається він брамою в одній з кам’яниць, і ним можна пройти на Змійгород. Принаймні, можна було ще недавно, бо я не знаю, як він виглядає зараз, після нальотів.

— Щось ти, Ясю, підозріло багато знаєш про такі закамарки. Таємний прохід у Змійгород, причому — чи не під самісінький бордель! Це має бути шлях, яким чимало ходили різної масті шановні містяни.

Ян Азриель Геспер лише знизав плечима.

— Там свого часу мешкали кілька асимільованих євреїв, сіоністів та соціалістів, з яких я хотів знову зробити добрих хасидів. Удалося це мені лише з одним різьбяром камей, Атаназієм Пернатом[45], але потім виявилося, що він голем, чого соромився перед своїми прогресивними сусідами, які не були забобонними і в жодних големів не вірили. Пернат як голем не мав душі, тож він не рахується, навернутий він чи ні.

Рабин пройшов крізь дірку в мурі, решта — вервечкою за ним. На схилі довелося йти нагинці, бо голі гілки бузку та горобини могли несподівано шмагнути по обличчю. Толпі кілька разів послизнувся на мокрій землі, та й не він один, врешті-решт: вся група поводилася доволі гамірно. Втім, темна ущелина Підвалля під ними була занурена в дрімоту та німотність, навіть собаки не гавкали. Не помічені ніким, вони нарешті опинилися на вкритій багнюкою дорозі, яка з півдня та сходу огинала пагорб Старого Міста: може, навіть саме там, де Толпі на світанку розбив баночку з кошмаром.

Тепер же було так темно, що вони бачили лише дахи низеньких будинків, які вирізнялися на тлі неба чорними пласкими контурами, наче викраяні з паперу. Шукати зараз сон із розбитого слоїка не мало сенсу: по-перше, тому що через близькість ересківців Геспер не хотів запалювати лампи, по-друге — гайворони пошматували б його дзьобами та кігтями, а навіть якщо так і не сталося б, то сон, скоріш за все, вже відповз кудись у темряву, щоб наснитися комусь іншому — або ж просто здохнути.

— Візьмімося за руки, — прошепотів старий, і Толпі відчув в одній своїй руці теплу, спітнілу долоню Аделі, а в другій — ослизлу жаб’ячу лапку Сірничка.

Ян Азриель повів їх вузьким проходом поміж будинками по той бік вулиці. Багнюка чавкотіла під ногами, а Толпі, здається, ступив у купу гімна, бо якийсь час за ними тягнувся сморід. Із завулка вони вийшли доволі швидко й опинилися в парку, де пахло прілим листям і стухлою темрявою.

— Нехай чорт іде на розвідку та перевірить, чи немає кого по той бік парку, — розпорядився Геспер. — Це неподалік від Королівського ставу та висячих садів Мадам Шоша, які чомусь вціліли під час бомбардування. Цілком можливо, що ця відьма уклала з ересківцями союз.

Толпі відчув, як наїжачилося волосся на його потилиці, але він навіть словом не прохопився. Йому здавалося, що старий вихрест бачить його наскрізь, наче крізь крошьненське скло[46], але ж звідки б він міг знати?.. Зрештою, це не має значення. Не має значення. Все ж Мадам не йшла в рахунок, не зараз, коли поряд стояла Аделя.

Сірничкові не треба було повторювати двічі. Він шмигонув уперед і зник у темній гущавині. Видавав його лише шелест листя. Можна було подумати, що це шарудить великий їжак.

Минуло кілька хвилин, і в Толпі вже почало свербіти в носі від вологого холоду, коли з’явився Сірничок і повідомив, що між парком та ставком — чисто, але Бернардинська засипана уламками, на яких дрімає кілька вартових — може, їх сон та втома зморили, але скоріш за все вони просто п’яні, бо від броварні їх відділяло якихось сто чи двісті кроків.

Вони пройшли парком вервечкою, намагаючись ступати якомога тихіше, але все одно під їхніми ногами шурхотіло листя і тріскотіли гілочки. Коли вони вибралися з кущів сніжноягідника по той бік парку, то побачили в імлі сади Мадам на Королівському ставку. Павучі вежі, зграбні мінарети та мережива мостів поміж ними виринали з молочних опарів. У похмурій темряві вони здавалися відлитими зі свинцю, навіювали думки про скелети цілої армади кораблів, що сіли на мілину. Там і тут щось фосфорично світилося — напевне, нічні комахоїдні квіти, про які Толпі десь чув. Чарівні та водночас жахливі у темряві, сади гіпнотизували, заклинали та вабили маленьку й полохливу душу хлопця. Здавалося, що від них лине музика, флейта і скрипка, здається, так, саме така музика, яка потрапляє прямісінько в серце без посередництва вух, угніжджується в грудях і починає гризти зсередини, пробуджувати дивну тугу та старі образи.

…потужний удар по потилиці відгукнувся дзвоном у вухах Толпі й одразу вирвав хлопця з трансу.

— Не слухай, це спів сирен! — просичав старий рабин, розтираючи долоню. Хлопець не підозрював навіть, що в жилавих руках цадика може дрімати стільки сили. — Як заслухаєшся — заблукаєш. Ніколи вже не захочеш повертатися.

Толпі на мить замислився, чи це насправді було б так погано, і перспектива назавжди заблукати в чарівних садах здалася йому вирішенням багатьох проблем. Але він не мав часу як слід обміркувати це, бо старий вихрест потягнув усіх у тінь невеликого будинку на краю парку; недавно тут, здається, була сторожка, але тепер будинок зяяв вибитими вікнами і справляв враження вимерлого.

У цьому місці сходилися три дороги: одна, Королівська, від собору, із парком по один бік та зі зруйнованими під час нальоту палациками — по інший; друга, Замойська, вела вздовж ставка в бік авіаційного заводу Плаге та Лашкевича, за яким вона виводила з міста та простягалася на схід; а третя, Бернардинська, була завалена камінням, за яким здіймалася рудава брила броварні. Коли Толпі напружив зір, то помітив у напівмороці, між Королівською та Бернардинською, темну діру брами.

— Отам — Когутів провулок, — Геспер нервово пробіг поглядом по дахах будинків, наче сподіваючись помітити гайворонів, які там причаїлися; клапті саджі на тлі ночі. Потім махнув рукою. — Краще за все було б, щоб Сірничок оглянув навколишні дахи, чи немає де пахолків Суддьокрука, але якщо ми маємо зробити все до ранку, то на це немає часу. Що ж, так і буде. Чорте, ти йдеш першим.

— Чому знову я?

— Бо чорт чорта не вхопить. Крім того, є шанс, що ти, попри все, щось та помітиш. Ну, давай. Гайда, гайда!

Чорт понісся довгими стрибками до брами. Здавалося, що це якийсь кіт. Ян Азриель Геспер ще раз роззирнувся навколо. Високо підняв комір плаща, зняв із запобіжника