Перші півні - Остап Соколюк
— А він зараз вдома? — рішучим голосом запитав Даниїл.
— Так, — дівчина ще більше насупилась. — А що?
— Я піду до нього. Сватати тебе.
— О Господи! Ти зовсім здурів!
— Хто тобі сказав? Сама вирішила?
Дан раптом аж звеселів від власної хоробрості і відважно рушив за ворота.
— Почекай, — вона вибігла за ним. — Я не піду з тобою: я йду до подруги.
— Ну звичайно. Як би це виглядало, коли б ти повернулась зі мною. Ти йди до подруги.
Він вже було розвернувся йти, як згадав дещо.
— У будь-якому разі зустрінемось, коли стемніє, тут у мене.
— Зустрінемось? У тебе? — Лада майже розсердилась, але таки не підкорилась емоціям. — Зустрінемось, але не тут. Там, де починається стежка, якою ми спускались до річки. Пам’ятаєш?
Юнак кивнув.
— Добре, тоді до зустрічі.
І Дан закрокував по дорозі. Дівчина ще якусь мить зволікала, проводжаючи його поглядом, а потім теж розвернулась, щоб іти в інший бік. Цією паузою і скористався Захар. Чоловік завчасно вийшов із хати і впівголоса гукнув Ладу, не бажаючи наражатись ще й на Даниїла.
— Лада?
— Так.
— Я — Захар. Приємно нарешті з тобою познайомитись, — наблизився Захар до паркану.
Йому відповіли в’ялою усмішкою.
— Дан про вас розказував. Очевидно про мене теж.
— А куди він пішов?
Емоції прорвались назовні.
— Захаре, я вас благаю. Ви дорослий і розумний чоловік, ви Дану як вчитель. Може ви йому поясните, що він мусить викинути мене з голови, що все марно?
— А що трапилось? — здивувався чоловік.
— Дан сказав, що хоче зі мною одружитись… Та ще й пішов із цим до мого батька говорити.
Захар насупився. Якусь мить він мовчки розглядав дівчину — в ній була якась благородна, непересічна краса. І в цю мить чоловік раптом зрозумів все.
— Дан — чудовий хлопець, — промовив чоловік. — На свій вік він вміє багато. Він закінчив спеціальну школу у столиці, розуміється на речах, які багатьом недоступні, прекрасно готує… Я міг покластись на нього у найважчих ситуаціях. Мабуть, ти уже здогадалась, що ми не фольклористи.
Захар зітхнув.
— Дан полюбив тебе і хоче бути з тобою. А як інакше слід чинити у таких ситуаціях? Можливо, ти цього не відчуваєш до нього. Ми обоє з тобою можемо вважати, що все марно. Але Дан буде боротись за тебе.
Захар розвів руками:
— Я не можу засуджувати людей, які борються за свою любов. Навіть, якщо…
Він посміхнувся своєю рідкісною посмішкою і, попрощавшись, рушив до хати. Декілька хвилин дівчина не могла зрушити з місця, нахмурено розглядаючи прокляту хату. Вона була страхітлива на вигляд, давно покинут. Але ці два мандрівники не побоялись в ній поселитись.
Думки.
— Ти абсолютно права — все марно. Але ти обираєш: будувати міст чи стіну. Високу стіну в старому великому місті, до якої будуть приходити, битися чолами і плакати. А плачуть люди, тому що все марно.
Захар саме мив посуд надворі, коли хвіртку відчинив війт. Він трохи потупцював біля брами, розглядаючи гнітючий вигляд запущеної хати.
— Заходьте, не встидайтесь нашої «проклятої» оселі, — запросив хазяїн. — Сподіваюсь у вас гарні новини.
Чоловік, сутулячись, підійшов ближче і присів.
— Не знаю чи гарні, але дещо, думаю, вам буде цікаве, — почухав він бороду. — Справа в тому, що вчора прийшли несподівані новини із сусіднього Верхового. Там хтось спалив старий млин.
Захар закінчив мити посуд і втупився у війта. Той розвів руки долонями догори:
— Я маю пояснити. Вважалось, ніби в млині живе якась нечисть. Одного разу, нібито, млин вже намагались спалити, та, кажуть, наче вогонь його не бере… І ось тепер млин таки згорів.
Захар замислився і потер підборіддя.
— Звучить вельми цікаво. А конкретніше щось відомо про ту нечисть?
Війт покрутив головою з боку в бік, мовби ухилявся від невидимих мух у повітрі.
— Я багато не знаю. Вся історія дуже непевна. Ну, але почалось все з того, що мельник утопився за незрозумілих обставин. Кажуть, йому хтось допоміг. Сім’ї в бідолахи не було, тож млин залишився нічий… А після смерті мельника вилізло щось з води і оселилось в його домівці.
Сільський голова замовк, несміливо зиркаючи на Захара. Господар чухав підборіддя і дивився на гори. «Цікаво, чи хтось із Ордену знає напевне, що тут діялось в Часи Загрози? Які жахіття пережили люди?..» Захар знав безліч легенд, але в них було важко повірити.
— Які є відомості про ту істоту? Хоча б її вигляд?
— Ну-у… Кажуть це худюща людина лише з одною рукою. Зате та рука в нього неймовірно довга. Коли він іде, то вона волочиться по землі.
Війт був розгубленим і не знав, як себе поводити. Найстрашніше було те, що він і не уявляв, що коїться в голові у цього чужака. Чужак тим часом дивився на гори. Раптом він забрав руку від щоки і обличчя його зблиснуло неймовірною здогадкою.
— Коли ви кажете спалили млин?
Війт уважно слідкував за реакцією Захара.
— Здається, позавчора вночі.
— Зрозуміло. Чорт, все зрозуміло! — чоловік припіднявся, ніби хотів вже кудись бігти, але знову сів на табуретку.
— Ви нам дуже допомогли, — чужак вдячно затрусив руку гостю. — Таки можете, коли хочете!
Війт прояснів очима. Він поспішив додати:
— Це ще не все, — сільський голова підвівся, вочевидь стомившись розмовляти навприсядки. — Я навмисне ходив до баби Василини — вона в селі одна з найстарших жінок.
Захар махнув рукою, теж випроставшись:
— Даниїл до неї вже ходив.
— Так, я знаю… — кивнув війт. — Та є одна незрозуміла річ. Баба передавала, щоб ви берегли перших півнів.
Чоловік із столиці стрепенувся і нахилився до співрозмовника.
— Перших півнів?!
— Т-так, — несподівано затнувся війт. — Бо вся сила нечисті зникає, як тільки лунають перші півні.
— А в кого ж вони — перші півні?.. — пробурмотів Захар і опустив голову — він уже знав відповідь.
— Баба Василина сказала, що у двох крайніх хатах села.
Запала тиша. Війт знову уважно слідкував за реакцією чужака. А той знову дивився на гори.
— Не може бути, — прошепотів Захар. — Невже це правда.
Він повернув насуплений погляд на війта і спробував посміхнутись — вийшло це у нього кепського.
— Ви знаєте, я просто вражений вашою величезною допомогою. Я навіть майже впевнений, що ці звістки врятують декілька життів.
Худорлявий чоловік із інтелігентною бородою перелякано округлив очі, проте стримано промовив.
— Був радий стати вам у пригоді.
Війт на прощання оглянув подвір’я.
— Ну, тоді на все добре, — розвів він руками.
— До речі, скоріше за все завтра ми покинемо ваше
