Перші півні - Остап Соколюк

— Я піду до війта. Теж фольклор слухати, — вдруге хмикнув чоловік і піднявся із мискою в руках. — Спробую довідатись щось про Ясика, хоча він уже знає, що ми тут і скоро себе видасть. До речі, все ж таки дивно, що ця «проклята хата» не пов’язана з ним. Схоже, тут інше є причиною…

Юнак кивнув.

— Болота?

— Або річка, — підвів очі Захар. — І водоспад. Може хто топився… Гірські люди — мовчазні. Сам знаєш, про біду не люблять теревенити.

— Ага… Ну, добре. Пішов я.

— Ей, — зупинив чоловік Даниїла вже біля хвіртки. — Ти чогось не договорюєш. Дивись мені, чи не знайшов там ще когось, окрім баби?

— Я якраз хотів тобі зізнатися, та ти мене перебив, — повернувся юнак. — Дівчина там є одна дуже гарна… Хочеться із нею познайомитись ближче.

— Познайомитись ближче?! — округлив очі Захар. — Це ти випадково не в тій книжці вичитав такі слова? Тобі ж не треба зайвий раз тлумачити особливості наших обставин.

— Просто вона мені цікава, — юнак присів біля свого наставника. — Я ж не монах. Не затворник.

— Марію пам’ятаєш? — хитро глянув Захар.

Дан винувато посміхнувся.

— Пам’ятаю. Та то ж весілля було. Там таке діялось, що ні словом сказати.

— Ага. Лише ми потім мусіли швидко звідти накивати п’ятами.

Молодший махнув рукою:

— То несерйозно. А ця дівчина інакша. Та й я не повторюю помилок минулого. Хоча то і не була помилка. Словом, тут все інакше. Ця дівчина…

— Ти впевнений? — перебив старший.

— Мабуть. Зрештою, я тільки з нею поговорю. Про фольклор.

Захар пронизав напарника глибоким поглядом.

— Не час зараз щось починати.

— А коли буде час? — тріснув голос Даниїла. — Коли?.. З моїм життям…

— Добре, поговори і ще раз переконаєшся, що сільські дівчата дуже прості. Тобі з ними нецікаво, — спокійно піддався Захар.

За браму юнак виходив сердитим. «Захару добре: його вдома Катерина чекає. І син. А я не маю можливості мати звичайні стосунки. Не маю можливості навіть поговорити з дівчиною. Кляте кочове життя!»

Поганий настрій Даниїла минув, як тільки він почув «співчутливий» голос Бровка. «От уже кому добре! Є можливість злість зганяти». Першою на гавкіт собаки вийшла Лада. Вони хвилину порозмовляли, і дівчина провела гостя до бабусі. Стара жінка була ще дійсно енергійною й балакучою, як мала дитина. Її звали Василиною.

Юнак не став її допитувати, а говорив жартома, торкаючись різних дурниць. Раз-по-раз всі троє заливалися сміхом: бабця — шамкотливим, її внучка — тихим і рівним, Даниїл — трохи гиготливим. З того, що говорила Василина, збирач фольклору зробив висновок, що, скоріше за все, Ясик не був пов’язаний з річкою, бо та була на диво спокійною, і жодного страхітливого випадку там, за її пам’яті, не траплялось.

Потеревенивши з годину, юнак поспішив розкланятись. Лада вийшла його проводжати.

— Велике у вас подвір’я. І хата. Чи не найбільші в селі, — зауважив Дан, коли вони опинились назовні.

— Майже так. Батько у мене один з найбагатших людей тут, — кивнула дівчина.

— Це добре, бо нам ще трохи часу доведеться пожити по-сусідству, а їсти нам хочеться, — усміхнувся він.

— Приходи, якщо треба. Думаю батько тобі не відмовить.

— А що з матір’ю? Чому вона не виходить? — раптом поцікавився гість.

— Прихворіла. Лежить, лікується.

— Щось серйозне? Ми залюбки допоможемо — Захар прекрасний лікар.

— Та ні, нічого серйозного. Хоча дякую, буду знати, — промовила дівчина.

Даниїл зітхнув і на мить затнувся.

— Слухай, мені потрібна твоя допомога, — юнак серйозно подивився на неї. — Хочу, щоб ти показала мені річку. Зможеш таке зробити?

— Коли?

— Зараз.

Лада знітилась.

— Тобі буде особиста подяка за сприяння фольклористам.

Дівчина посміхнулась, але не відповіла.

— Та пішли вже. Покажеш і по всьому. Чи просити бабу Василину?

— Пішли, — насупила дівчина брови. — Але туди й назад.

— Та певно, що не туди й туди. Чи назад і назад, — невдало пожартував Дан.

Обоє покинули подвір’я.

За розмовою по дорозі виявилось, що Лада одного разу була в столиці. Вони з матір’ю їздили в Святу Церкву, а заразом й місто подивились, книжок купили.

— Так, я люблю читати. У нас у селі важко щось дістати, а те, що є в нашого шкільного вчителя, я вже перечитала. Іноді пан війт дещо передає. Удома теж немало книжок — це ще моя мама починала збирати. Якраз вона мене й навчила читати, ще до школи. У мене навіть є мрія зібрати справжню велику бібліотеку. Таку, щоб займала цілу кімнату.

Даниїл слухав і дивувався.

— А ти взагалі нормально з однолітками говориш?

— Нормально. Чому ти питаєш?

— Вони ж таким не цікавляться. Книгами. І ти розумна, дуже. А вони обмежені, мабуть, дурні.

Дівчина і юнак спускались стежкою кудись униз, в долину, поміж парканів чужих хатин. І, якщо б хтось зараз побачив їх, то замилувався би цією парою, що так гармонійно виглядала на стежці, котра прямувала до річки.

— Дурість — це не вада. Навпаки, це дуже природна річ. Людина погана, коли в ній сидить заздрість чи злість, а не дурість. Глупство — навіть добре. Менше думок. Менше проблем вигадуєш собі. Добро, насправді, дуже дурне і просте. От як ця стежка: іде собі прямо і нічого її не турбує. Дивись, онде річка.

Дівчина вказала рукою вперед і блимнула очима.

— Пішли ближче, — юнак ступив крок вперед, але Лада не зрушила з місця. Він впіймав її насторожений погляд.

— Ти ж не відмовиш доброму і тупому Дану, — здивовано підняв брови Даниїл.

— Звідки мені знати, що ти добрий? — вона не обривала свого погляду.

Юнак примружився:

— А мені звідки знати?

Тоді він раптом змінив тон і серйозно промовив:

— Ти можеш мені довіряти.

Хвилину обоє мовчали.

— Мені теж чомусь так здається, — замислено погодилась дівчина і рушила вперед. — Добре, підійдемо ближче.

Пара спустилась ще вниз і сіла на скелястому березі. Гірська річка була вузька і бурхлива, але трохи ліворуч від них переходила в спокійне плесо. По той бік беріг здіймався височезним урвищем, з якого відчайдушно схилялися дерева.

— Тут доволі глибоко, — вказала Лада на місце зі спокійним плесом. — Близько трьох метрів.

— Ти любиш це місце? — юнак зазирнув в її широкі зіниці і дівчина кивнула.

— Так, я страшенно люблю річку. Я люблю сидіти на її березі, дивитись і не думати. Тут дуже спокійно і дійсно не хочеться думати.

— Що ж ти такого надумала поганого, що так боїшся?

— Я не боюся думок. Просто вони засмучують.

Дан повернувся до неї і обняв свої коліна.

— Поясни.

— Що? Чому засмучують думки?

Вона замислено потерла чоло рукою.