Перші півні - Остап Соколюк
І не важливо коли, давно чи зовсім недавно, ти можеш побачити на березі чоловіка, який сидить і вдивляється в твою глибину. А потім — як до нього підходять дві жінки. Одна чарівна і загадкова, як ніч, інша світла і ніжна, як день. І кажуть вони обидві йому: «Хочеш, я буду твоєю?» Він дивиться спочатку на одну. Потім на іншу. І віддає душу за те, щоб маленьким струмком впасти в глибину твоєї краси. У цю ж мить ти відчуваєш себе трохи збудженою і неспокійною, але вже скоро — ще більш щасливішою, бо ж тепер ти не сама. І ви вже разом можете плисти під мостом Мірабо чи й іншими мостами. І вам вже не треба слухати, щоб бачити, і дивитися, щоб чути.
Дівчина поглянула на Даниїла враженими карими очима. Йому нестерпно захотілось її поцілувати.
— Ти теж дуже незвичний.
Ще більш нестримно.
* * *
На цвинтарі сутеніло. Даниїл із Захаром, наче два злодія, причаїлись між гробами. Уже зовсім близько поважно здіймалась гора і шумів ліс. Від гущавини вітер приходив зелений і соковитий, а тут, на кладовищі, віяло сухим холодом.
Дан витягнув шию, щоб крадькома оглянутись. Неподалік від них сиділа якась баба, як зазвичай, у хустці, повернута до них спиною. Стара вже давно сиділа нерухомо і, мабуть, молилась. Юнак заховався назад.
— Чого їй не йдеться додому, — буркнув він.
Захар зітнув плечима:
— Певно, дома нікого нема. Нема до кого повертатись.
– І мені нема. Може підійти до старої, подружитись?
— Одружитись? — іронічно перепитав чоловік.
— Ага. Вона скоро помре, а хату залишить мені. Я продам і зароблю гроші. Тоді куплю собі приміщення в столиці і відкрию якусь забігайлівку.
– І всі туди одразу позбігаються.
— Я буду готувати їсти, — переконував в успішності замислу юнак. — Всі будуть казати: «В Даниїла гарно їли!» Чи: «В Даниїла я поїв». Ну як тобі?
Захар кивнув:
— Шикарно. Іди одружуйся.
— Я серйозно.
— Я й не сумніваюсь.
Молодший напарник замріяно потягнувся:
— Це дійсно те, що чого я прагну. Чи ти думаєш мені не остогидло це кочівне життя?
— А мені? — лукаво зиркнув Захар.
Напарник не відповів, і чоловік потягнувся в торбу. Звідти він видобув маленький папірець, в котрий, вочевидь, було щось загорнуто. Цим виявилась якась речовина схожа на засохлий пластилін. Керманич відламав шматочок і подав Дану. Той слухняно з’їв, старанно скривившись:
— Таку бридоту можеш приготувати хіба що ти.
Чоловік теж спожив свою частку і сховав згорток назад в торбу. Обоє, ніби по команді, заплющили очі, глибоко вдихнули. Минула якась мить, і Дан вражено витріщився на такого ж сполоханого Захара.
— Ясик!
— Це та баба, — вигукнув чоловік.
— Як ми раніше не здогадались!
Тут віяло сухим холодом.
Двоє людей прокрадались до остовпілої у молитві старої. Сутінки осіли легкою вуаллю на цвинтар. Зелений вітер з гущавини спочатку намагався виборсатись з них, а потім, сплюнувши на прощання, так і подався геть, в ліс, якнайдалі від підозрілих подій. Проте, коли чужаки підібралися до постаті, вуаль химерно стрепенулась і розтанула. Створіння заворушилось і повернулось до них. Це була людиноподібна істота, щоправда, без рук і жодних рис лиця, жодних отворів у тілі, котре було вкрите суцільною сірою плацентою. Усередині тої плаценти, наче ще щось ворушилось, борсалось, безпорадне перед силами, що ув’язнили її в плівці.
Моторошне створіння ступило кволий крок вперед. А позаду, з-за гробу, вистрибнули двоє хлопчаків, тримаючись за руки. В одного було серйозне обличчя та зизоокість. Інший весело усміхався.
— З вами теж таке станеться, — в один голос промовили хлопчики.
— Ось Ясик! А це лише його лялька, — сказав Захар, хоч Даниїл також все зрозумів.
Моторошна істота, що була бабою, невтрималась і звалилась на землю, а Ясик побіг геть. Пара переміщалась цілком незбагненно, ніби ламаючи звичайні закони простору. Дан вже намірився кинутись за ними, але Захар його перепинив:
— Облиш, ми й так без зброї. Зате тепер знаємо, де його Місце Сили. Напевне, десь тут поблизу, між цвинтарем та болотами. Завтра влаштуємо нічну вилазку.
Чоловік замовк, витяг з торби ножа та схилився над істотою, що вже не ворушились. Затамувавши подих він розрізав плаценту. Всередині була багнюка впереміш із різним бур’яном, листям і дрібними гілочками. Захар підняв голову, щоб хмикнути і промовити:
— Ось, що з нами станеться.
* * *
Спокійне життя в селі припинилось. Мало того, що кілька днів назад сюди приїхало двоє чужаків, та ще й поселилось в проклятій хаті, то тепер почало коїтись щось незрозуміле. Просто жахливе! Спочатку чоловік баби Теклі втрапив у халепу. Пішов дід до криниці ввечері та й не вернувся. Баба ж подумала, що дід втік до Панаса, горілку пити, бо таке вже траплялось. Галас не зчинила і лягла спати. А на ранок знайшли діда закривавленого і непритомного біля колодязя. Щось химерне напало на нього потемки, голову закрутило і покусало, посмоктало кров. На щастя, врятували старого. Та мало не довелось бабу Теклю рятувати — так бідна голосила, так розпиналась.
Ще після того казали люди, що бігає щось по цвинтарю та далі аж на болота. Мовляв, діти якісь дивні, за руки тримаються. От і поповзли плітки та шепіт. Невже, кажуть, знову почалось? Хіба не минуло все? Та де там, зло ніколи не минає! Щоб ви знали собі добре! А може то?..
Через це все й стали люди остерігатись двох приїжджих. Мабуть, то вони біду накликали. Розбудили нечисту силу в проклятій хаті? Хто його зна… Хто?
* * *
Ніч важко дихала, наче її невблаганно переслідували. Захар і Даниїл із чудними вирізьбленими палицями в руках бігли крізь темряву. Здавалось, що земля теж хрипіла під ногами, ніби намагаючись видушити із себе якесь надважливе слово. Але так і не спромоглась…
— Як твоє плече? — видихнув Дан.
— Болить.
За мить.
— Стій!
Двоє нічних мисливців спинилися. Навколо був не ліс. Просто подекуди стояли дерева та кущі, але простір між ними заступали тіні. Вже зовсім поряд мало починатися болото.
Всередині кожного немов щось запульсувало, зринаючи гидким передчуттям з органів до мозку.
— Десь тут.
— Світляк.
Дан покопирсався в кишені та викинув невеличку кулю, що засяяла приємним світлом. Навколо трохи розвиднілось і нічні мисливці помітили серед кущів купу каміння, під якою щось ворушилось. Двоє людей стали обережно підкрадатись, допоки не зрозуміли, що з-під каміння б’є джерело.
— Це воно, — прошипів Захар.
— Де Ясик?
