Перші півні - Остап Соколюк
Важко дихаючи, обоє розвернулись, проте два хлопчики, не рознімаючи рук, вже тікали.
— За ними, — стомлено гаркнув Захар. Він тримався за плече.
* * *
Вона сиділа на березі поривчастої гірської річки. Була юна весна. Під себе дівчина підстелила невелике покривало і якомога зручніше вмостилась на ньому. У руках тримала книжку. Довкола — ні душі. Лише гори та дерева, схилившись з урвищ над річкою, оточували її. Старі гори, в яких і почались колись Часи Загрози, з яких і виринула Нечисть. І багато-хто тоді звинувачував людей, котрі тут жили в гріховності. І багато хто проклинав їх, сам породжуючи нечисть. А гори змовчали. Гори і зараз не подавали голосу, занімілі, задумливі, старі.
Дівчина на березі може й відчувала себе якоюсь крихітною часткою цих велетів, але не надавала цьому великого значення. Гори та й гори. Це був її дім, в будь-якому разі. Сказати по правді, чи могла вона пам’ятати про Часи Загрози? Що вона могла пам’ятати? Для неї були важливими інші речі. От хоча б книжка, яку проте дівчина читала не довго, звернувши всю увагу на річку. А річка… глибока і поривчаста, переходила в спокійну і ніжну. Вона дивилася на неї. Вона дивилася. На неї.
Здавалося юній дочці гір, що в річці приховано саме та упокореність, напоєність, що так гаряче шукає вона. Та розважливість, яку потребує вона, вічна втікачка від свої думок. Та покірність, що так потрібна вічній втікачці. І шукалося юній дочці в річці.
Вона дивилась на неї. Вона — на неї.
«Скажи як? Покажи? Я втечу за тобою».
Річка змовчала. Річка мовчала.
* * *
Вони зупинились в закинутій хатинці, котра знаходилась зовсім не окрай села. Та люди вважали її проклятою і здавалося навіть, що сусідні будиночки відхиляються від неї. Говорили, мовляв, колись давно господар зарубав там свою жінку з дітьми, а потім зник. Вбивцю так і не знайшли. Відтоді щось жахливе діється в тій хатині…
Даниїл із Захаром оглянули помешкання і радо погодились там жити. У відповідь війт лише почухав потилицю і пішов. Він знав, що це був лише зайвий привід… І без того зайвий.
* * *
Дан підійшов до брами і зупинився. На подвір’ї загавкав пес. Юнак вирішив почекати біля хвіртки, допоки на галас не вийде хтось із хати. Він не помилився — незабаром в дверях з’явилась дівчина. Вона поглянула на чужака з недовірою, наморщивши своє красиве обличчя. Дан сміливо відповів посмішкою:
— День добрий!
Пес продовжував гавкати.
— Добрий, — дівчина трохи розправила брови.
— Ваш собака, певно, мені хоче багато що розказати, але я його не розумію, — вказав юнак на тварину біля буди. Хазяйка розгублено глянула на пса, а потім несміливо перехопила посмішку.
— Бровко на вас сердитий, бо ви чужий і хочете ввійти на його подвір’я, — спробувала пояснити вона.
— Ет, — махнув рукою гість. — Якби Бровко пізнав мене трохи краще, то відразу б полюбив. Я думаю, він вже мені хоче то сказати, але ми, на жаль, не розберемо.
Дівчина не встигла відповісти, бо з хати вийшов чоловік. Кремезний і лише трохи менш загрозливий від собаки, він строго звів брови і поклав руку на плече дівчині. Мовляв, це моє. Перші його слова були такі:
— Ану цить! До буди!
Даниїл аж сам мало не кинувся до псячого помешкання. Що вже казати про тварину.
— День добрий.
Юнак не втрачав усмішки.
— Може й так, — промовив хазяїн.
— Ви, мабуть, про нас вже чули, але не впевнений, що правду. Ми із столиці. Їздимо і збираємо фольклор, описуємо традиції, побут. Маємо з цього укласти велику книгу про нашу країну. Зараз приїхали у ваше село, щоб теж його докладно описати. То на деякий час ми з вами сусіди.
Даниїл не любив цю їхню легенду, котру доводилось щоразу брехати людям. Але нічого кращого вигадати не вдавалось.
— Розумієте, у нас продукти закінчились. Чи можна у вас щось купити? Не хвилюйтесь, грошима ми добре забезпечені — заплатимо як годиться.
Господар вислухав пояснення, поміркував і врешті запросив до хати. Згодом Даниїл вже натхненно теревенив із батьком, крадькома позираючи на його дочку. Красуня припала йому до душі. Звали її Ладою.
* * *
Природа сяяла весняним ранком. Вони щойно поснідали. Оскільки готував Дан (а він завжди готував), то Захар, винісши миску з водою та стілець надвір, мив посуд. Юнак вийшов зі старої хатинки назустріч сонцю. Подивився, сито потягнувся. А потім замислився.
— Слухай, а скільки твоєму Назарові років? — запитав він.
Захар на мить відволікся.
— Ти що, забув? П’ятнадцять. А чого це ти раптом?
— Просто, — почухав потилицю Даниїл. — А хотів би ще дочку?
— Хотів би. Але вже пізнувато. Та й ти бачиш, які обставини — робота в мене не сімейна.
Юнак змовк, насупивши брови.
— Ти боїшся?
Чоловік завмер із чистою тарілкою в руці, а потім взявся знову її мити.
— Боюсь. Та нічого не вдієш. Добре, що син уже майже дорослий — у разі чого буде опорою матері.
Даниїл покусав губу, витримуючи паузу після слів «у разі чого».
— А я хотів би близнюків, — змінив він тон на жартівливий. — Назвав би їх Іванком та Іванком.
— Ну, і по чому ти би їх розрізняв? По очах? — Захар залюбки підтримав зміну інтонації.
— Як це по очах? — запитав юнак.
— В одного були б мамині, а в іншого — батькові.
— Та ні. Я б казав одному: Іванко, — Даниїл промовив ім’я серйозно. — А другому: Іванко, — це він сказав весело. — Бо я думаю, що один був би серйозним, а інший веселим. Отакі були б Іванки в мене.
— Знаєш, що колись, якщо народжувались близнюки, то люди їх убивали?
Юнак закивав головою:
— Знаю. Бо в природі немає нічого однакового. Думали, що то від чорта. Звірюки, а не люди!
Даниїл востаннє замислився і бадьоро заявив.
— Слухай, я йду до наших сусідів — казки слухати.
— Що? — чоловік підвів голову від миски з чистим посудом. — Чому до наших сусідів?
— Вчора, коли я купував у них харчі, то дізнався, що там живе стара-стара бабуся. Хай вона мені і розкаже про тутешню бувальщину.
— А ти дізнався, чи вона ще може говорити, якщо вона така стара бабця? — хмикнув Захар.
— Аякже. Я сам її бачив. Така ще хвацька бабуся, я тобі скажу.
— Ну, йди. Казки нам потрібні, — керманич погодився і схоже, більше питань не збирався ставити.
— А ти що? — переминався з ноги
