Перші півні - Остап Соколюк

Вони стали спиною до спини і рушили далі обачними кроками.

Ніч чекала. Нічекала. Голос Захара був несподіваним і твердим.

— Це кров.

Даниїл, уважно роздивляючись довкола, розвернувся. У джерелі замість води була кров.

— Де Ясик? — вкотре збентежився юнак.

— Яка різниця? Закриваємо цю нечисть чи будемо його гукати?

Напарник кивнув і знову став зі спини керманича.

Ніч чекала.

Захар присів біля струменя крові і деякий час вовтузився в темряві. Зловісний струмінь зник, і він, підвівшись розвалив купу каменюк ногою. За цей час нічого особливого не сталося, і обоє почали обережно забиратися з того місця. Дорога назад видалася безпечною і обійшлась без пригод. Проте їх бентежило питання: «Куди подівся сам хазяїн Місця?» А, коли Захар із Даном дістались таки власної хати, то питань стало більше. На дверях знайшлись глибокі подряпини, на порозі — припечені сліди. Саме останні ясно свідчили про те, що хтось намагався залізти в хату і натрапив на Печать, залишену мешканцями.

Мешканці проклятого дому лягли спати потомлені і розгублені. А надворі ніч здушено здригалась, ніби істота під плацентою, яка хоче щось сказати, проте немає чим.

* * *

Кров. Кров. Все кривавило. Стіни. Меблі. На стелі повідкривались людські рани і з них крапала багряна рідина. Це все його збуджувало. Змушувало бігати від місця до місця і пробувати. Пробувати ту кров. О, яка вона!

Снідати жителі проклятої хати сіли пізно. Дан, як завжди, обв’язавшись фартухом, наготував смачної їжі, розкидав по тарілках і сів за стіл, за яким вже чекав його старший наставник.

— Дякую тобі, що ти завжди зі мною і робиш їсти повсякчас, — Захар запхав першу партію їди в рот, пожував, але спинився, щоб продовжити. — За те, що з голоду не вмру з тобою, не прийде тяжкий чорний час.

Юнак отетеріло глянув на чоловіка:

— У тобі помер поет!

— У мені було багато людей, а тепер залишилась лише одна. Тому, ти сам розумієш, комусь треба було померти.

– І обов’язково поетові, — докірливо зауважив юнак.

Захар не відповів. Деякий час вони просто їли.

— Як твоя рука? — вказав кухар на перев’язане передпліччя.

— Болить. Він добряче мені врізав. Глибоко. Але скоро минеться.

— Вибач, — зненацька промовив Дан. — Це я винен.

Керманич кинув здивований погляд.

– І Ясик теж винен. Будь певен, — лукава посмішка вискочила на його губах.

Вже не опускаючи голову назад до тарілки, Захар старанно прожував і почав ділову розмову:

— Отже Ясика ми не вбили.

— Він втік, залишивши своє Місце Сили напризволяще, — підтвердив Даниїл.

— Чому?

Юнак покрутив виделкою в повітрі і задивився в стелю.

— Ясик намагався пролізти до нас в хату, — зауважив він.

— Намагався. Але не думаю, щоб ця нечисть покладала на це великі та світлі надії.

— Я теж так думаю. Проте сумніваюсь, щоб він щось робив надаремно.

— Тоді що?

— Що ми взагалі знаємо про нашого Ясика?

— О, — Захар задоволено підняв палець. — Що ми знаємо про нього?

— Предмет його сили — кров.

— До речі, мені сон такий жахливий снився. Добре, потім розкажу. Ще?

— Він активний.

— Абсолютно точно. Він атакував нас, а не захищався біля Місця Сили. А ще й той випадок на цвинтарі.

— Хотів нас залякати?

— Можливо, — поморщився Захар, запиваючи сніданок. — Далі?

— Все, — розвів руками Дан. — Тепер він не повинен протягнути більше дня. Ще цю ніч може спробувати щось вдіяти і кінець.

— Так, так. Тоді на що Ясик дійсно покладав надії, покидаючи Місце Сили нам на поталу?

— Може просто знав, що й так нічого не вдіє?

— Боровся би до останнього. Все одно, — відмахнувся Захар.

— Тоді я не знаю, — Даниїл відкинувся на спинку стільця, закінчивши трапезу.

— Отож бо. Ми не знаємо. Забагато незрозумілого.

— А в тебе нема ніяких припущень? — запопадливо поцікавився Дан.

– Є. Гадаю тут якась засідка.

— Ха! Що Ясик без Місця Сили зможе нам вчинити?

— Йому, напевно, відомо більше. Мабуть, в нечисті є план. Але те, що довго він навряд чи протягне — це факт. Тому сьогодні треба бути особливо насторожі.

Юнак скептично скривився на надмірну серйозність Захара.

— Я пропоную, — промовив він, — залишитись дома і просто не спати. В разі чого повибігаємо і почнемо кричати: «Рятуйте, рятуйте добрі люди!»

– І люди прийдуть і порятують. Отак завжди — кляте добро перемагає, — хмикнув чоловік і поглянув у вікно.

— Що там? — запитав Дан, бо ж йому вікна не було видно.

— До нас гості.

— До нас? — схопився юнак, а в середині вже тримав відповідь.

Лада.

— Якась дівчина, — підтвердив сподівання Захар.

Даниїл відчинив двері і вийшов на поріг.

— Я зачув твої кроки з дороги.

Жарт був недоречним — дівчина зустріла його суворим виглядом.

— Можна з тобою поговорити?

— Авжеж.

Господар зачинив за собою двері і ступив кілька кроків назустріч гості.

— Слухай, коли ти їдеш? — Лада строго супила брови.

Даниїл мимоволі теж насупився.

— Скоро. А чому ти питаєш?

Вона зітхнула.

— Просто нам не варто більше бачитись. Вам їди вистачить чи ще потрібно?

— Чому не варто?

— Бо з цього нічого доброго не вийде. Взагалі нічого не вийде.

— Хто сказав? Це ти так вирішила?

Дан почав сердитись.

— А ти сам цього не розумієш?

Юнака пройняв її глибокий погляд.

— Ні. Я хочу з тобою одружитись, — раптом сказав він.

Такі слова інколи звучать зовсім без підготовки і належних ритуалів. Вона потерла чоло, ніби вчула одну з найбільших у світі дурниць.

— Ми кілька днів знайомі, — докірливим тоном сказала Лада.

— Ну і що з того? Чому я не можу цього хотіти? Мені достатньо того, що я знаю про тебе. Мені не потрібно більше слів — я все відчуваю серцем. Думки тут зайві, сама знаєш.

Лада знітилась — голос Дана був переконливим.

– І як ти це собі уявляєш? — промовила дівчина.

— Я заберу тебе в столицю, — впевнено сказав Даниїл, наче розказував про свою майбутню забігайлівку. — Ми справимо весілля тут і поїдемо в столицю. Робота в мене трохи небезпечна, але я перейду на іншу. Займусь…

— Мій батько не дасть згоди, — вона опустила голову.

«От з цього й слід було починати», — подумав юнак.

— Чому?

— Ти йому не сподобався. Він до вас обох дуже недовірливо поставився. Як і багато людей.

— А що люди?! Для тебе важлива їхня думка?! Я думав ти…

— Для мене важливі мої батьки, — різко обірвала його Лада.

— Зрозуміло. Батько, певно, сказав: «Щоб ти більш не сміла з цим пройдисвітом зустрічатись!» Правда?

Дівчина безсило підняла руку до обличчя і опустила.

— Чого ти від