Перші півні - Остап Соколюк
— Дивись, — дівчина почала пояснювати і жваво розмахувати руками. — Уяви: сидить людина і думає. От нема їй більше що робити. Думає вона про що? Може пригадувати минуле. Погане вона пригадала і одразу жене геть. Тоді пригадує щасливі миті. Насолоджується ними і розуміє, що вони в минулому. Це засмучує. Що ще? Людина може фантазувати, але рано чи пізно розуміє, що це фантазії. Так чи інакше, людина повертається до своїх проблем, до того, що їй потрібно зараз вирішувати. І це засмучує. Як би людина не міркувала, вона приходить до одного — проблем і турбот.
Дан не зводив з дівчини погляду. Нарешті він промовив:
— Ти сама це придумала?
— Ні, річка казала.
Губи її розпливлись в посмішку. І його теж.
Вони розмовляли й далі. Розмовляли вже довгий час, роблячи паузи, беручи глибоко дихання, обмінюючись усмішками.
— Слухай, ти якась дивна, — розреготався Даниїл. — У тебе хвостика нема, чи якогось шостого пальця на нозі?
— Ні, але коли я народилась, то в мене було світле волосся і блакитні очі. Десь до трьох років все змінилось.
Він приголомшено поглянув на її темне волосся і карі очі.
— Ти таки дуже незвична.
«Коли вона народилась, то в неї було світле волосся і блакитні очі».
Вони розмовляли вже довгий час.
* * *
— Повірте, мені про вас відомо дуже мало.
Війт був худорлявим чоловіком із інтелігентною бородою.
— Але про Орден ви наш знаєте?
Захар стояв посеред кімнати, заклавши руки назад. Його постать випромінювала впевненість.
— Тільки те, що він таємний. І…
Війт затнувся, знервовано потираючи бороду.
– І що? — натиснув чужак.
– І про вашу діяльність я нічого не знаю.
— Невже? Зовсім нічого? Зрештою, ви хотіли сказати щось інше.
Сільський голова вхопив зі столу чорнильницю і став крутити її в руках. Врешті він видушив:
– І те, що ви пов’язані із Гільдією Чистих.
— Боюсь, чутки можуть бути сильно перебільшені, — хмикнув Захар. — Та ви не переживайте так — ми скоро поїдемо. І те, скільки ми тут пробудемо, в немалій мірі залежить від вашої допомоги.
Війт зітхнув.
— Що від мене потрібно?
— Нічого, — голос чужака звучав рівно і заспокійливо. — Ми прийшли по Нечисту Силу.
Худорлявий чоловік ще енергійніше обхопив чорнильницю тонкими пальцями.
— Але ж Часи Загрози минули.
— Минули, та не зовсім, — ухилився Захар. — Я все поясню.
Чоловік наблизився до столу. Погляд його невимушено блукав по кімнаті, раз-по-раз перечіпляючись через персону війта.
— У кожному селі залишилось по одному представнику Сил, по одному створінню, що увібрало у себе рештки Нечисті. Наше завдання — знищити їх, щоб покінчити з цим раз і… надовго. У кожного з таких тварюк є своє Місце Сили, звідки вона черпає… зрозуміло що. Так ось, найпевніший спосіб — зруйнувати це місце. Тоді недовго залишиться чекати, поки істота сама не сконає.
Сільський голова насупився, відклав чорнильницю і вхопив якийсь стос паперів.
— Мушу вас попередити: скоро можуть виникнути неприємні випадки. Нечисть вже знає про наш приїзд. Вона буде діяти, захищатися, провокувати населення. Попередьте людей, щоб були обережними. Заспокойте їх. Зараз це дуже важливо, бо хтось може з дурості заважати нам.
Війт опустив голову, придивившись, як його пальці згинають кутики паперів. «Погана звичка».
— Але ж у нас нечисті нема. Нема жодних випадків чогось такого… Уже давно.
— Нечисть лише причаїлась. Зараз їй не вигідно виказувати себе.
Війт ніяк не наважувався поглянути Захарові в очі.
— Ви, сподіваюсь, розумієте, як ставляться до вас люди тут, в горах? — запитав він.
Захар нахилився до чоловіка за столом.
— Ми знаємо. Але люди теж повинні зрозуміти, що все це робиться заради їхнього ж добра.
— За Часів Загрози у вас вважали, що люди тут — Нечисть. Гірських жителів хотіли знищити разом із всім… що тут діялось.
Вогник давньої люті переборов в очах покірність і острах — війт звів погляд на чужинця.
— Влада змінилась. Тепер про те, що вас хтось хоче знищити, і мови не може бути. І, тим більше, ніхто не вважає тутешніх людей за Нечисть, — Захар оступився в голосі і тихо зітхнув.
— Люди тут звичайні, — твердо промовив війт. — Окрім того… влада ніколи не міняється.
Захар іронічно посміхнувся.
— Ви справді думаєте, що в Гільдії Чистих все залишилось як було?
Війт вперто гнув кутики, піддаючись поганій звичці.
— Мені все одно, — похитав він головою. — Але поставте себе на наше місце. Чого ви очікуєте? Щоб ми приймали вас із розпростертими руками? Як визволителів?
— Чиста правда! Поставте себе на наше місце, — голос Захара знову вирівнявся у спокійний і переконливий. — Причина завжди криється в людях. Звідки взялося стільки зла?
— Хіба ви ще самі не відчули? Тут гори. Тут час спиняється. Тут ріки говорять. Природа чинить не добре і не погано — у неї свої закони.
— Може й так. Може й так, — кивнув чужак. — Тепер ви розумієте, чому нам потрібна ваша допомога. Люди не допоможуть тим, кому не довіряють. На жаль, ви змушені нам довіряти. І тому я скажу вам правду.
Чоловік нахилився трохи вперед і війт ще дужче зігнув папір. «Погана звичка. Зла».
— Наш Орден підкоряється Гільдії. Це дійсно так. Як і те, що після вгамування Загрози керівництво там змінилось. Все міняється. І навіть часи. І навіть в горах.
Захар зачекав кілька секунд і відійшов до дверей.
— Якщо вам буде що сказати — заходьте до нас. Ми розраховуєм на вашу допомогу.
— Добре. Я спробую.
— Всього вам найкращого.
Чужинець пішов, і неспокійна тиша оповила кімнату.
* * *
Вони сиділи на березі річки і розмовляли. Розмовляли, забувши про все на світі. І кожен відчував, що якби хтось зараз прийшов їх забирати, то вони б не пішли. Нізащо. Ніколи в світі. Тільки не зараз.
— То у Кряжневі ти не була? — запитав Даниїл.
— Ні. Від нас це ще далі ніж столиця, — скрушно захитала Лада головою. — Але я б дуже хотіла. Кажуть, це неймовірно красиве місто.
— Ще б пак. Знаєш, там теж є річка. І називається вона Мірабелла. А тече Мірабелла під мостом Мірабо. От уяви, що ти річка. Така, як ось ця. Тільки значно ширша. Спокійніша. І глибша. І ось ти течеш під мостом Мірабо та, може, й іншими мостами. Течеш і не знаєш турбот чи проблем, бо тобі непотрібно думати. Тобі добре і спокійно. Ти велика та глибока річка. І тобі вже не обов’язково слухати, щоб
