Перші півні - Остап Соколюк
— Даремно ти ходив до батька, — у відповідь вона силувано виставила свою усмішку, наче щит.
Її обличчя було сумне.
— Чому даремно? Ми приємно поспілкувались. Тільки він чогось був не радий мене бачити. Я навіть не знаю чому.
— Не знаєш? — якось розгублено подивилась дівчина і опустила очі.
Минуло декілька секунд присвячених роздумам. У такі миті хочеться спинити будь-які слова і залишити лише відчуття, дотики. Дан ступив ще ближче до дівчини та, лагідно приклавшись рукою до щоки, поцілував її в губи. Лада відповіла, напружено вигнувшись шиєю.
– І що далі? — запитала вона.
— Далі все буде прекрасно.
— Що прекрасно? Що ти взагалі замислив?
— Я збираюсь тебе забрати із собою. Завтра. Вранці.
— Що?! — Лада ошелешено відкрила рота і заточилась назад, наче від удару.
Даниїл прокашлявся і зробив голос разюче серйозним.
— Завтра зранку ми із Захаром вирушаємо додому. І я хотів би, щоб ти поїхала зі мною. На жаль, без згоди батьків. Для цього тобі потрібно зібратись і на світанку вийти з хати. Я буду чекати тебе біля воріт твого дому.
Дівчина дивилась на нього широкими блискучими вечірніми очима. І кліпала надто часто.
— Ти хочеш, щоб я покинула батьків, плюнувши на все? Щоб я втекла з дому?!
Лада крутнулася на місці, схопилась за чоло.
– Іншого виходу нема, — не здавався Дан. — Ладо, це місце не для тебе — ти повинна жити в столиці! Ти повинна розвиватись, бачити світ. Я заберу тебе звідси.
— Як ти не розумієш, що це неможливо?
— А що можливо?
— Нічого! Я не можу йти проти волі батьків! — її голос неприродно розпачливо звучав в задріманій місцині, де стежка навшпиньки прокрадалась до річки.
— Я не в змозі так просто покинути дім. Хіба я можу бути впевнена в тобі? Я тебе знаю лише кілька днів, а ти вже обіцяєш мені… Як я можу тобі вірити?! Ти розумієш, що вся відповідальність на мені?! Ти розумієш, що мені нікуди буде вернутися?!
Вона наче протягувала слова болючою ниткою через все тіло, і нитка сіпала за руки, мязи обличчя. Дан впіймав її в обійми. Юнак відчував, як вона легенько дрижить і, здавалось, що зараз заплаче.
— Ш-ш-ш, — заспокійливо видихнув він на вухо. — Забудь про це все. Ш-ш-ш. Пам'ятаєш, як ми стояли на тій скелі біля водоспаду. Ти казала, що той вир ріки, це голова людини, яка думає. Вона крутиться і не знає куди податися. А он те спокійне плесо, що далі, — це людина, котра зайвий раз не замислюється. Так ось, я подумав: навіть, якщо я той вир, а ти — спокійна течія. Навіть, якщо так. Проте вода під водоспадом не вічно крутиться. Врешті вона звертає у тихе плесо. Так і я. Так і ми з тобою.
Він поцілував її у вухо, шию, щоку і потім губи так лагідно, як лише умів. Дівчина відповіла на поцілунок, напружено вигнувшись шиєю. Вечір огортав їх в ще одні обійми. І навіть, якщо б їх хтось кликав, то жоден би не пішов. Не зараз. Тільки не зараз.
— Що ти зі мною робиш? — важко видихнула Лада. — Що?
Вона раптом відсторонилась.
— Якщо ти дійсно хочеш мене, то повернешся через деякий час і забереш. Я, думаю, зможу вплинути на батька, та й саме твоє повернення справить лише гарне враження.
Ці слова ніби занурили Дана в крижану воду. Все зійшлося тут, у цьому романтичному місці для поцілунків: його кількарічне мандрівне життя, його прагнення до нормальних стосунків, його закута всередині любов… У нього не було права на кохання!
— Знаєш, — і його голос сам став крижаною водою, що крутиться під водоспадом. — Мені здається, що тут змінити все хочу лише я. Лише я намагаюсь зробити так, щоб ми були разом. А тобі — все одно.
Він розірвав обійми.
— Я буду чекати тебе на світанку. Все, — Дан рушив геть, не чекаючи на можливі репліки.
«Вона не прийде. Все марно. Тепер — точно».
Стіна. Не міст — стіна.
Він хотів все вирішити зараз. Отримати зараз. Але це, мабуть, не сцена звідки всі повертаються разом. І не місце тут символам чогось вічного.
Мабуть, це егоїстично. Проте зараз Дан не замислювався над цим. Юнак був лютим — на себе, Її, СВІТ. Він не думав…
Ось. Ось ця стіна. Непрохідна. Непробивна. Торкнись її. Прислухайся до неї. Пригорнись. Відчуй силу стіни. І що б ти не робив, ти не пройдеш. І як би ти не бився — ти не проб’єш. Бо в тебе немає нічого проти неї. Руки твої пусті. Та й не може бути щось в них. Проти неї ти — безсилий!
* * *
Над Верховим стояло темне нічне небо. Ні звуку, ні голосу. Лише сич: пу-гу. Десь далеко. Але ось зовсім близько: ПУ-ГУ! Чоловік здригнувся і завмер, присів.
Темна ніченька. Ой, темна. Глуха. По горах ходить-хазяйнує, місяць ясний вимиває, щоб краще сяяв, за сном людським приглядає, щоб ні звуку, ні голосу. Лише зірки забула з пазухи витягнути. Ох, схопилася за голову, сягнула до кишені — а нема. Певно, там десь залишила, ще у передгір’ї. Ще коли звечора вирушала, та й необачно збиралась. От безпорадна. От нетямуща. Зірки… Ну як тепер без них?
Ой ходить по горах темна ніченька та губи кусає. Розуміє, що накоїла, добре розуміє. То лиш тепер очі та вуха закриває, аби не бачити й не чути нічого. Сліпа, глуха ніч.
ПУ-ГУ!
Чоловік стрепенувся. Він погано тямив, що вже вибився на край села. Поруч вчувався шум річки, і одинока п’яна людина врешті заплуталась в чагарнику. Там і спочила: вона присіла на деякий час, щоб перевести дух і трошки зорієнтуватися. Але куди тут, в біса, зорієнтуватися, якщо такі кепські справи: темно, глухо, та ще й сич репетує на вухо. «Ану геть!» — відмахнувся чолов’яга від невидимої птахи.
І раптом — спалах! Ні, не з неба, не з довколишнього оточення, а зсередини, з голови, де раптом завирували спогади. «Христя. Ось вона підходить і обнімає. Стомлена. Напрацювалась і набігалась за весь день. Беру її на руки. Вона запитує звідки у мене сили. А я сміюся і кажу, що легшої за неї у всіх горах нема. Христя справді, як пушинка, і я несу її до хати. Обачно кладу на ліжко, а вона не відпускає з обіймів і вже майже не стомлена — бадьора, радісна,
