Перші півні - Остап Соколюк
«Я не винна. Я не знала. Не думала. Не думала…»
«Візьмеш людину в себе? Будеш берегти про неї пам’ять, голубити, піклуватись, а головне — тримати на совісті її смерть? Як річка? Твоя улюблена. Та, що навчила тебе не думати».
Сльози — коли ти безсилий, можеш плакати. І забутись. І пожаліти себе. А потім виправдати, бо ж, зрештою, всі помиляються. Всі плачуть.
«Коли ти народилась, в тебе було світле волосся і блакитні очі. Потім ти почорніла. Зовсім».
Із буди, задзвенівши ланцюгом, вигулькнув Бровко. Він замахав хвостом, забачивши господиню, і, на скільки йому дозволила довжина прив'язі, підібрався до неї.
— Бровчику, милий, — Лада зраділа йому, наче останній рідній душі, що залишилась в неї.
Відстань до собаки дівчина подолала не встаючи з колін, мов не заслуговуючи на таку честь. Вона обняла його і ніжно погладила. Тихо в темряву закралась пісня.
Моє серце, моє миле, чом ти гірко плачеш?
Чом ти в грудях, мов сказилось, чортом дико скачеш?
Сни ідуть, та попри мене, мов би і не знають,
на поталу чорним думам нещасну кидають.
Моє серце, моє миле, чом не розірвешся?
Чом так вперто в морі крові клубком живим б'єшся?
Наді мною темна нічка гострить зуби вовчі —
почорніли потьм'яніли брови й світлі очі.
Моє серце, я не знаю, як з тобою жити,
як тебе таке терпляче в грудях задушити?
Сни ідуть та попри мене, мов би і не знають,
на розправу чорним думам мене покидають.
Сльози — коли ти безсилий, можеш плакати. І забутись. І пожаліти себе. А потім виправдати, бо ж, зрештою, всі помиляються. Всі плачуть.
* * *
Світла від лампадок було якраз достатньо для того, щоб провадити справу. Іван і Дан уже добряче набрались та, на жаль, навіть не пробували підвестися з-за столу, щоб розім’ятися чи врешті покінчити із пиятикою.
У корчмі стало ще більш прохолодно і менш людяно. Господар, разом із дружиною та ще одним добрим знайомим, регочучи, вели розмову біля стійки. Ще двоє старих заливались оковитою на сусідній лавці біля Дана й Івана. У приміщенні пахло як у роті затятого пияка.
— Зізнаюсь тобі чесно, — винувато хитнув головою Даниїл. — Моя дівчина не вмирала. Я збрехав.
— Ну, збрехав, не збрехав — то твоє особисте діло, — розважливо завів Іван. — Може на те була якась своя причина. А може ти зразу не хотів незнайомому чоловіку розказувати все. Зате зараз уже можеш.
— Я хочу, — ствердно замахав пальцем Дан. — Вона жива. Більше того, вона тут. Як я тобі вже казав, я зі столиці, нетутешній, а Лада з цього села.
— Лада? — перепитав один.
— Лада, — погодився інший.
— Отже, я її кохаю…
— Ти так говориш, ніби наш писар: отже по сім хочу врочисто заявить, що сей муж іспитує чуства к сей жонє, — розсміявся Іван.
— Ну, добре, добре. Я в неї закохався, — Дан почав крутити в руках чарку. — А її батько проти.
— Проти? Чого проти? Ти сватів посилав?
— Звідки? Зі столиці?
— Та чого?.. А-а, я знаю! — ляснув по чолі себе чоловік. — Батько думає, що ти не маєш ні гроша за душею. Думає, що ти бідний.
— Та нє, — відмахнувся юнак. — Він просто дурень.
— О, і таке буває. Тут потрібні добрі свати.
— Які свати? Слухай далі. Я хотів її забрати завтра із собою, так, щоб ніхто не знав.
— А вона? І вона не знала? Викрасти?! — розкрив рота Іван.
— Я їй сказав. Ну, як без неї? — обурився Дан. — І ти знаєш що?
— Що?
— Вона відмовилась. Вона відмовилась, а я наївний думав, що вона мене теж кохає.
— Чекай, чекай. Що ти їй сказав? — не второпав Іван.
— Щоб Лада втекла з дому і завтра рано-вранці поїхала зі мною в столицю.
— Ого! А вона відмовилась?
— Ага, — Дан зажурено вкусив якогось черствого хліба на столі.
— Слухай, а коли ти приїхав сюди? — невгавав із запитаннями Іван.
Юнак поморщився, нашвидкуруч копирсаючись в пам’яті.
— Днів 5–6 назад.
— Як у вас усе швидко! Кілька днів — і вже з дому тікати.
— Так головне тут не те…
— Правильно, головне добрі свати. Батько хоч дурень, хоч не дурень…
— Головне, що я не відчуваю її віддачі. Ніби тут лише я когось кохаю, а їй — байдуже. Їй все марно.
— То, може так і є, — несміливо припустив чоловік із іншого села.
— Може. Дійсно, чого це я собі вигадав. Отак часто: тобі щось здається, а то не то. Намагаєшся збудувати щось, зробити якийсь міст, а то стіна. Стіна і ти нічогісінько не можеш вдіяти…
Думки. Ось… Ось ця стіна. Непрохідна. Висока. Прийди до неї на поклін і зрадій, коли вона перетне твоє життя. Зрадій її силі, а твоїй слабкості. Розбий чоло і знайди в своїх руках порожнечу, відсутність чогось, що може чинити бодай мізерний опір.
Прийди на поклін до стіни.
Він говорив, і його слова танули в світлі лампадок, реготі веселої компанії біля шинквасу, холоді весни знадвору. А Іван начебто його уважно слухав і вчувалося чоловікові в словах чужака гул велетенської стіни, що розтинає їхні «серцепорожні» життя.
Незабаром, після ще декількох чарок, Іван сперся головою на стіл і, схоже, вирішив відпочити. Дан ще деякий час продовжував монолог, а потім видихнувши, ніби врешті позбувшись внутрішнього тягару, поплентався чомусь надвір. Точної мети для себе він так і не визначив, але постановив кудись іти.
На вулиці було до біса темно. І тихо. Шуміли лише люди в корчмі, коники в траві та вітер в деревах. Дан пішов. Тобто зробив кілька п’яних закручених кроків. Попісяв в кущі. Знову пішов. Тобто зробив теж саме жалюгідне намагання пересунутись кудись. Він не подолав і десяти метрів, як відчув когось поруч.
— О, Ясик!
З темряви виринуло двоє хлопчаків. Один посміхався, другий супився. Слідом за ним на мерехтливе світло виступила ще одна істота. Худюща, із довжелезною рукою та чимось жахливим на обличчі. Здавалось, що плаценту на голові хтось безжалісно пошматував, залишивши неймовірні рани, котрі пінились кров’ю.
— Не переживай, то він недавно поїв, — заспокоїли в один голос хлопчаки.
— А-а… А я його не знаю, — розгублено захитався Дан. — Хто він?
— Познайомтесь. Його звати Нечисть, — урочисто промовив Ясик. — Нечисть, подай руку.
Істота нахилилась вперед, випускаючи отруйну кінцівку на неприродно довгу відстань. Дан до
