Перші півні - Остап Соколюк
— Звичайно. Нічого мені не пояснюй… Ти йому більше нічого такого не казала? Ну, що насправді взагалі не любиш його чи, що у вас нічого не вийде.
Лада мотнула головою.
— Навпаки. Я казала, щоб він за деякий час повернувся і тоді все можна буде владнати з батьком. І тоді все може бути добре. А Дан від цього раптово став холодним, як камінь. Сказав, що лише він намагається зробити так, щоб ми були разом, а я… А для мене — все марно.
Захар глянув глибоким та розумним поглядом дівчині в очі і прочитав, той самий розпач, що він тримав у долоні. Затискав у руці. Намагався роздушити і не дати право на…
— О, не звинувачуй себе ні в чому. Це він дурень. Ти права. Цілком права.
— А що, як ні? А що, як ні?! — вона гарячково зашепотіла, бо позаду в хаті почулись чиїсь кроки.
— Нічого не вирішується так швидко. Хіба що питання про чиюсь смерть. А питання про життя треба немало обмірковувати.
Двері відчинились і на порозі виросла постать батька.
— Добрий вечір і на добраніч, — кивнув Захар і, розвернувшись, почимчикував геть.
Трикляті думки.
Із правом на розпач.
Корчма була, як корчма. Невелике просторе приміщення із кількома столами та лавами. У далекому краю кімнати, напроти дверей, знаходилась шинквас господаря, що ворушив хитрими очицями і поривчасто водив головою. Лампадки на стінах давали небагате світло, проте якраз достатнє для цього закладу і тої справи, котра тут провадилась. У приміщенні було прохолодно і пахло горілкою та цибулею.
Дан так і хотів — щоб темна дорога вивела його саме сюди. У корчмі майже нікого не було. Це теж радувало юнака: «Подалі від зайвих очей». Він купив горілки, абиякої закуски і сів за стіл. Келих наповнився. Опісля рідина перемістилась в інше місце. Так сталось ще раз. Всередині щось ліниво обурилось, тому довелось спожити дещицю із їжі.
«Їй байдуже. Їй абсолютно байдуже», — розжовував Дан свої одноманітні думки. «Якщо ти дійсно хочеш мене, то повернешся і забереш. А ти мене хочеш? Ти — хочеш?!» Трохи згодом юнак помітив, що за ним крадькома спостерігає один чоловік. У незнайомця за столом нічого не було і Даниїл здивувався, чому корчмар ще його не вигнав. Чоловік виглядав якимось наполоханим. Ще більше це стало видно, коли він врешті наважився встати і підійти до Дана. Незнайомець винувато посміхнувся:
— Чому ви п’єте самі? Не годиться так. Не проти, якщо я складу вам компанію, — голос його був таким же полохливим, як і поведінка.
Юнака підкорила така несміливість. До того ж він уже був трохи сп’янілий, а люди тоді тупіють і добрішають. Та й, якщо подивитись правді у вічі, хотілося йому виговоритись чи, хоча б знайти якусь компанію. Щоб виговоритись. Як не крути — хотілося.
— Сідай. Певна річ, що не годиться, але в мене у цьому селі нікого немає, — промовив Дан.
– І в мене нема, — зрадів запрошенню незнайомець. — До речі, я — Іван. А ти?
— Даниїл. Називай просто Дан, — простягнув руку юнак. — А чому в тебе тут нікого нема?
— Бо я з іншого села. Але й там в мене нікого нема, — спохмурнів раптом Іван.
— Чому? Як так? — щиро здивувався Дан.
— У мене була жінка, але вона померла. А перед тим була дочка, але теж захворіла і померла, — чоловік опустив очі до столу.
— Слу-ухай, яка в тебе доля нелегка! Я просто… Ти знаєш, в мене також нещодавно померла кохана дівчина, так що я тебе розумію. І я теж з іншого села. Скільки в нас спільного. Чого ж ми почали нашу розмову з такого сумного? Я наливаю.
Іван, як і Дан, пожвавішав:
— Приємно зустріти близьку тобі людину. Ще й так несподівано.
— Аякже, — кивнув юнак. — Давай — за приємну несподіванку.
Вони цокнулись і перемістили рідину всередину себе.
— Знаєш, — скривившись, закусив Дан. — Я тобі співчуваю. Саме співчуваю, а не жалію. Бо жалість — це принизлива річ. А ось, коли я тобі співчуваю, значить співпереживаю, відчуваю те, що й ти. Розумієш?
Іван енергійно закивав головою.
— Жаліти когось — це значить зневажати його. Я не хотів би, щоб мене хтось жалів чи зневажав. Я хотів би, щоб хтось розумів мене. Хоча, то вже минуло. Зі всім доводиться справлятись. Таке життя.
Обоє щойно знайомих розговорилися, як двоє друзів, котрі разом росли і зустрілися після довгої розлуки.
Дурні думки. Тупі думки.
Питання про чиюсь смерть вирішується швидко. Питання про життя треба обдумувати.
Захар ішов сам по темній вулиці. Не вечір — ніч важко дихала над ним, немовби її хто переслідував.
Чоловік спинився. З’їв ще шматок магічної речовини і рушив далі. «Отже, яка ситуація? Ясики знають про нашу розмову із війтом через око, яке вони встановили у нас на подвір’ї. В такому разі про перших півнів вони знають. Це вже точно. Звідки Ясики дістали світлячка? Це, мабуть, той, який ми викинули біля Місця Сили, коли вбивали того громилу. Можливо, якраз саме для цього істоту було випущено на нас. Саме тому вони не захищали Місце Сили, а одразу пішли до нашої хати. Вочевидь, намагались залізти всередину, щоб встановити око, проте не вийшло. Тож залишили його біля порогу. Що далі? Знищити півнів. Але ж це тепер, а перед тим? На що вони розраховували? Лише на око? Що підслухають щось неймовірно важливе? Яким був план?»
Десь далеко загавкав пес. Захар роззирнувся. Тіні навколо стояли густими полками армії темряви; кволі вогники вікон по селі гасли, а зірки не приходили їм на зміну — небо теж скидалося на велику чорну тінь. Людей чутно не було.
Одинокий чоловік на дорозі замислився над іншим: «Де може бути Дан? Без нього я ж нічого не вдію. Нічого…» Зненацька йому сяйнула думка: «Єдине місце, де зараз можуть бути люди, окрім своїх осель, — це корчма. Як я раніше не здогадався?!» Захар розвернувся і швидким кроком рушив до центру села. До корчми було неблизько. Картаючи себе за нетямущість, чоловік пішов ще швидше.
Думки бухкають кров’ю в голову.
Він побіг.
Думки калатають серцем в грудях.
Захар був уже близьким до цілі, коли на дорозі з’явились дві маленькі постаті. Чоловік їх більше відчув, ніж побачив. Він спинився і стиснув у руці свою палицю. Двоє на дорозі наближались,
