Перші півні - Остап Соколюк

Лада.

Стіна.

Питання про смерть вирішується швидко.

* * *

Іван підняв голову. Він був ще п’яним. Голова боліла від твердого столу, а тіло — від незручної пози спання. У корчмі нікого не було. Лампадки і далі тьмяно горіли на стінах, і далі пахло горілкою. Він потрусив головою, протер очі. Довелося замислитися, що було ще більш неприємно. Думки, наче перемістились в шлунок, і сам процес міркування був фатально нарушений. Кожна спроба викликала болісні відчуття.

Нарешті він пригадав: «Дан — юнак із столиці. Пили разом. Спалах. Нечиста сила. Спалив млин. Пішов за нечистою силою». Іван підвівся. Знадвору почулись чиїсь збентежені голоси. Чоловік вирішив шукати людей, чим би це йому не загрожувало.

Була ніч. Біля виходу стояв господар корчми, його жінка та їхній друг. Всі виглядали дуже налякано. Іван, похитуючись, підійшов до них.

— Що?.. — він прокашлявся. — Що трапилось?

— О, прокинувся, — якось без ентузіазму промовила жінка і знову повернула свій наполоханий погляд до чоловіка.

Іван секунду постояв, вдивляючись у чорне, і, оскільки ніхто інший начебто балакати не хотів, знову подав голос:

— То що тут трапилось?

— А ти не бачиш? — сердито огризнувся друг господаря корчми, огрядний вусатий чоловік. — Бісова ніч. Ніч не закінчується. Нема світанку.

— Нема світанку? — Іван декілька раз перемістив точку опори, поки казав цих два простих слова. — А що, вже має бути?

Чоловіки люто сплюнули. Чужак почекав і, не дочекавшись відповіді, знову запитав:

— А півні вже співали?

— Півні? Ні, — швидко відреагувала жінка і якось побожно глянула на нього, ніби єдиний, хто міг тут вчинити чудо, був той п’яний.

— Ну то що? Значить ще не має світати. Або, якщо хочете, можна самим закукурікати, — Іван ну аж ніяк не був гідний такого повного надії погляду жінки.

Корчмар повернувся до останнього відвідувача.

— То закукурікай, — глузливо кинув він.

Чоловік сперся на дерево, не чекаючи такої довіри з боку громади. Потім таки зібрався духом.

— Та це ж просто. Ку-ку…

Захрипів він і прокашлявся. Люди біля корчми, мабуть, засміялися б, якби не були такі налякані. Лише кислі дрібні усмішки проступили в напівтемряві.

— Вибачте. Трохи не в тім стані. Зараз ще раз спробую. Ку-ку-ріку! Ку-ку-ріку!!!

Його голос зухвало скуйовдив волохате царство тиші на селі і за декілька секунд пролунали другі півні. Люди вражено глянули на небо. За мить воно порожевіло і світ став світліти. Іван вдоволено посміхнувся:

— Я казав, що це просто. Думати лише треба. Думати.

Герой постукав себе по голові.

Серпень-грудень 2006 р.