Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Повернувшись до кімнати, виявила, що на столику з'явилися фрукти, келихи знову наповнені вином, а демон нахабно розлігся посеред мого ліжка. Його волосся було трохи вологим, сам він встиг переодягнутися в футболку м'ятного кольору та джинси більш вільного крою.

- Що це означає?

- Хочу бути поруч. Ти ж сама дозволила.

- Ти й спати тут будеш?

- Так, – нахабно відповів демон. – Не переживай. Проти твоєї волі близькості між нами не буде, він підійшов до мене, обіймаючи. – Вина? – Армаріс взяв зі столу келих червоного напівсолодкого напою.

- За між стихійні шлюби, – несподівано для себе самої сказала я.

- За світле майбутнє Світу Темряви, – додав він.

Вже за кілька хвилин ми знову цілувалися, забувши про все на світі.

Він легко підхопив мене та поклав на спину, нависнувши зверху.

- Емма, – простогнав він, пропалюючи поглядом своїх темних очей.

- Армі, – прохрипіла у відповідь, – продовжуй, – попросила його, відкинувши геть усі сумніви, зариваючись у його волоссі, гладячи по спині.

Я не знала, напевно, чим може закінчитися для мене ця ніч. Не була впевнена в тому, що він допоможе мені пробудити силу, хоча збігів та натяків на це було надто багато в останні дні.

Я усвідомила, що дійсно хочу розбудити те, що спало в мені багато років. Я хотіла відчути свою справжню силу, щоб протистояти всім ворогам. А найголовніше – мені дуже хотілося відчути себе коханою та потрібною. Розділити з ним невідомі мені раніше почуття, тому що їх стало надто багато, щоб упоратися з ними самостійно. Він перевернув моє життя, торкнувся моєї душі. Я просто не могла більше цьому чинити опір.

- Впевнена? – тихо спитав він.

- Так, – кивнула у відповідь й сама його поцілувала.

- Тоді заплющи очі і нічого не бійся, – ласкаво вимовив він.

Я відчула, як ми провалюємося у прірву, у вухах задзвеніло, але вже за кілька хвилин під моєю спиною знову виникло ліжко.

- Де ми? – Запитала я, оглядаючись. Але в напівтемряві кімнати розглянути щось було неможливо.

- У мене вдома. Тут безпечніше, якщо твоя сила раптом захоче вирватися на волю.

Він накрив мої губи поцілунком, одночасно допомагаючи позбутися зайвого одягу, не давши більше думати ні про що інше.

Все, що відбувалося далі, змішалося в одному кругообігу почуттів, ніжності та пристрасті. Нас обох затягувало в нього, кружляло в одному ритмі, я відчувала поколювання і печіння на кінчиках моїх пальців, жар, який виривався назовні, а ще внизу живота утворилося дивне почуття, закручуючись лійкою і поступово поширюючись по всьому тілу. Почуття повного єднання з ним, ніби два магніти зіткнулися, і вже ніяка сила не зможе перешкодити цій тязі, не зможе роз'єднати їх.

- Армі! – Видихнула я, коли ми захекані лежали в обнімку на ліжку, – це було чудово!

- Сонечко моє, – він усміхався дивлячись на мене, – дякую, ти як? Щось відчуваєш?

- Так, – відповіла, виводячи на його м'язистих грудях візерунки. – Єднання та багато кохання.

Він не відриваючись дивився на мене, його очі блищали від щастя. Я чула прискорене биття його серця, відчувала жар його тіла і тепло, багато тепла, що походить від нього. Вогонь, він і є вогонь.

- Сонечко, я бачу нитки твоєї аури, вони переплітаються ще сильніше. Золоті нитки вплітаються в блакитні, на зразок колоска.

- Це означає що…

- Що твоя друга сила вже активна, – він цмокнув мене в лоба.

- А... А як же... Я не відчуваю...

- Ти дуже сильний маг. Генетично сильний. І дивовижним чином контролюєш її. Підсвідомо. Але це не означає, що сила не захоче знайти вихід. Якщо відчуєш це, не пручайся. А поки що спи. Тобі потрібні сили. Нам усім вони потрібні.

Вранці я прокинулася від легкого поцілунку у скроню і запаху кави, що витав в кімнаті.

- Прокидайся, сонечко моє, – прошепотів Армаріс.

- Армі, – я розплющила очі і озирнулася.

Кімната була світла, оброблена дерев'яними панелями, на яких були розвішані картини із зображенням гір, лісу та озера. А на одній з них був зображений Гектор. Я була певна, що це саме він. Художнику надто добре вдалося передати погляд його чорний виразних і дуже розумних очей. Та і його цятки в районі хребта дуже зрідка зустрічаються в природі.

Я продовжила огляд. Широке ліжко, на якому ми лежали, стояло біля вікна. Навпроти був камін, складений із червоної цегли. І в ньому горів вогонь, ласкаво граючи з колодами. У дальньому кутку кімнати, біля вхідних дверей, стояла велика шафа, пара крісел й тумба. Нехитра, але досить затишна атмосфера.

- Подобається? – Запитав демон, спіймавши мій вивчаючий погляд.

- Так, тут мило. А хто малював ці картини?

- Я, – без зайвої скромності відповів Армаріс.

А я тільки рота відкрила з подиву.

- Неймовірно! – я не могла повірити, що демон – митець. Це не вкладалося в голові і не в’язалося з його образом. Абсолютно.