Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Стоп, – зупинила його я. – Вестор говорив щось про сховище, що є у банку на території магів Вітру. І спадщину Євангеліни.

- Ти там була?

- Ні, ми не встигли.

- Значить, сходимо.

Він знову наблизився, обіймаючи мене за талію.

- Еммо, ти зводиш мене з розуму, – тихо промовив він. І поцілував, змушуючи мене забути на кілька миттєвостей про проблеми та небезпеку, занурившись у вир нових, невідомих мені раніше, почуттів.

- Армі! – видихаю я.

- М? – Демон закопався в моє волосся і мало не муркотів від задоволення.

- Ти класно цілуєшся, – сказала я і сховала своє обличчя на його грудях.

- Дякую, – хмикнув він. – Сонечко моє...

- Армі, що буде далі?

- З ким? – не зрозумів він.

- Мені страшно. За себе, за тебе, за цей готель. Не подобається мені цей Посольський… Тимур узагалі використав. Гад!

- Не хвилюйся, – він погладив мене по волоссю. – Я буду поруч. Ми впораємося. Разом.

- Добре, – кивнула я. – Ти їсти хочеш? – Раптом я згадала, що ми так і не обідали.

- Було б непогано, – погодився демон.

- Рід! – Покликала я примару.

- Що бажають панове? – Рід завмер, побачивши в моїй кімнаті Армаріса. Але швидко схаменувся, вклонився й подивився на мене.

- Давай нам м'ясне рагу, салати з овочів.

- І пляшку червоного вина, – додав Армаріс. Рід лише здивовано вигнув брову і продовжив дивитися на мене.

- Так, і вино, – здалася я.

Треба було зняти напругу, і пропозиція демона здалася мені доречною.

- І каву з молоком. Прямо зараз.

- Буде зроблено.

І розчинився у повітрі.

Я здригнулася. Ніяк не можу звикнути до його таких зникнень.