Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

У залі знову повисла тиша, порушили яку кроки, що пролунали в коридорі.

- Доброго дня вам, панове й пані, – у хол увійшов Посольський власною персоною. У руках він стискав чорну досить товсту папку.

«Невже знову по мою душу?», – промайнуло в голові.

Цього товариша я запам'ятала дуже добре і ніколи не забуду. Занадто велику роль його поява відіграла у моєму житті.

Він зняв формений кашкет і посміхнувся.

- Доброго, – відповіла я. – Проходьте, сідайте.

Чоловіки обмінялися рукостисканнями і він нарешті сів на диван.

- Що привело вас раніше за умовлений термін, Андрію? – звернувся до нього Армаріс.

- Новини. Ось, – він відкрив свою папку і витяг з неї кілька знімків. – Впізнаєте?

Армаріс обережно взяв їх і простягнув мені. Я переглянула їх і зі стоном відкинулася на спинку крісла. Занадто знайомі мені були ці обличчя.

Тимур та Інока. Знято їх було з різних ракурсів, і не було жодного сумніву, що це саме вони.

Я мовчки віддала знімки Вестору. Він насупився.

- Вони щось наробили?

- Боюся, що так, – зітхнув Посольський.

Вестор й Габріель переглянулися.

- Говори! – холодним тоном промовив Армаріс. Я навіть підстрибнула від несподіванки. Не знала, що він може так говорити й так дивитися. Спопеляючим поглядом, наче зчитує душу, найпотаємніші думки.

- Еммо, вони були в тебе вдома…

- Що? Як їм це вдалося? Щось забрали?

- Це встановлює слідство. Я не можу сказати, техніка начебто на місці…

- Та нафіга козі баян? – Скипіла я. – Їм не потрібна моя техніка! Мені здається, що ці двоє знають більше, ніж я. Що вони могли шукати? – Запитала я і подивилася на Армаріса, потім на Вестора і Габріеля. Вони лише плечима знизали й дивилися на майора поліції.

Посольський знітився під нашим натиском, протер лоб хусткою.

- Я ж говорю, ведеться слідство.

- Вони затримані, сподіваюсь? – уточнив демон.

- Ні. Їх допитали та відпустили під підписку про невиїзд, – метнув головою Посольський.

- Яка ще розписка? – Армаріс підскочив з місця. – Та в них й документів, мабуть, немає!

- Є. Тимур із Гріфреда, і теж в органах працює. Він десь зробив для неї паспорт – не підкопаєшся, – спробував виправдатись Андрій.

- Ти ж розумієш... – не відпускав його демон.

- Я розумію, – заїкаючись, відповів майор поліції.

- Головою за них відповідаєш! Якщо треба – зачини в ізоляторі. Зроби все, що можеш. Тут чи там – не важливо. Ця парочка перейшла мені дорогу. А я цього не пробачу! Знищу, – прошепотів демон. – Квартиру вистави на продаж. Вона більше не потрібна…

Я була приголомшена та подивилася на Армаріса.

- Як продати? А мене ти спитав?

- Для твоєї безпеки так буде краще, – спокійно відповів демон.

- Тобто повернутися мені не буде куди?

- А ти ще серйозно хочеш повернутися?

- Не знаю, – чесно відповіла я.

- Тоді вирішимо житлове питання, коли у ньому буде потреба. Продавай, Андрію. Довіреність увечері буде.

- Добре, слухаюсь, Армарісе Великий Тринадцятий.

У мене округлилися очі. Вперше при мені демона назвали повним ім'ям. Його очі спалахнули вогнем:

- І без фокусів.

Посольський зітхнув. Вестор й Габріель сиділи не ворухнувшись.

- Еммо, ходімо. Мені треба з тобою поговорити. Наодинці.

Армаріс узяв мене за руку і повів нагору.

- Ніколи його таким не бачив, – долинув до нас голос Габріеля.

Але демон вдав, що не чує.

- Армарісе, що сталося? – Запитала я, коли ми опинилися в моїй кімнаті.

Він притиснув мене до себе і прошепотів:

- Ти стала мені надто дорога, щоб втратити через тупість і необачність деяких особистостей. З сьогоднішнього дня ти під цілодобовим захистом. Моїм, звісно ж.

- Чого? – Витріщилася я на нього.

- Вибач, – він випустив мене з обіймів. – Я не знаю що робити. Ця маніакальна парочка дуже небезпечна. До речі, що вони могли шукати?

- Гадки не маю.

- У вас удома були амулети, якісь артефакти?

- Арте… що? – не зрозуміла я.

- Артефакти, – повторив Армаріс. – Це можуть бути речі чи предмети, вони наділені особливою силою та служать зазвичай на благо свого господаря.

- Не пам'ятаю такого. Я ж не знала, що мій батько магом був, доки не потрапила сюди.

- У нього не могло не бути цих речей. Можливо, він тримав їх у іншому місці, не вдома…