Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- І чи були вже випадки, щоб ці дві половинки з'єдналися? – Запитала я, коли демон замовк.

- Так. Це були Нінель та Іларіон. Це їхні обручки.

Я здригнулася від несподіваного припущення. Обручка Нінель прикрашала мій середній палець правої руки. Саме ту, яку зараз стискав Армаріс. Він посміхаючись дивився на мене. А у мене серце в п'яти пішло.

- Чому ти вибрав саме цю казку?

- Я спостережливий, Еммо. Звідки в тебе ця обручка? Вранці я не помітив її.

- Подарували, – зітхнула я і відвела погляд убік.

- Емма, сонечко. Я прошу тебе – не бійся мене. Я ніколи нічого не зроблю проти твоєї волі, і вже тим більше ніколи не дам в образу.

- Чому я повинна тобі вірити?

- Я краще покажу, – він простяг руку, і тільки зараз я змогла роздивитись незвичайні обручки на його пальцях. Одна була зроблена з металу, не знаю якого точно, мені такий відомий не був. Чимось він був схожий на срібло, але це могла бути і платина чи взагалі щось третє. Обідок, не менше одного сантиметра, з вигравіруваним язичком полум'я по центру, далі просто витіюваті візерунки по всьому колу. Воно вінчало безіменний палець на правій руці. А ось на середньому була каблучка з каменю. Точна копія мого. Наразі воно переливалося зеленим кольором.

Я ахнула і глянула на свою руку. Теж саме.

- Що це означає?

- Якщо вірити цій легенді, то ми з тобою – істинна пара, – сказав демон. – То хто дав тобі цю обручку? – прошепотів він.

- Нінель, – зізналася я. – Вона прийшла сьогодні до мене, коли я свою силу дресирувала.

- Ясно.

- Але вона не сказала, що є ще одна обручка. У тебе вона звідки?

- Не здогадуєшся? – Запитав він.

- Невже Іларіон? – Інших варіантів у мене не було.

- Він самий. Прадід подарував мені його на повноліття. Сказав, що настане час, і ця обручка приведе мене до тієї, хто розділить моє життя.

- Тобто казка була лише приводом, щоб забратися до мене в ліжко?

- Емма! – Вигукнув він. – Звідки такі думки?

- Не знаю. Пробач, – мені стало ніяково. Справді – якби він хотів, то вже скористався б ситуацією.

- Ти мене пробач. Я просто розгубився, коли побачив на тобі цю каблучку. Я піду в свій номер. Відпочивай. Тобі потрібні сили, – тихо озвався демон.

- Дякую, Армі.

- За що? – не зрозумів демон.

- За щирість та підтримку.

Демон посміхнувся, легенько торкнувся мого лоба поцілунком:

- На добраніч, Еммо!

- Добраніч, Армі, – й демон тихенько вийшов з кімнати.