Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Наступного дня я прокинулася лише біля полудня. У холі я застала Вестора, Армаріса та Габріеля. Чоловіки про щось сперечалися, але побачивши мене, замовкли.

- Доброго ранку! – привіталася з ними я.

- Доброго ранку, – до мене підійшов Армаріс. – Виспалася?

- Так, дякую. – А ти як?

- А я майже не спав, – махнув рукою він. – Каву будеш?

- Буду. А що ви обговорюєте? І де наші гості?

- Адріан та Едвард рано-вранці поїхали, – відповів Вестор. – Вони вибачалися, що не можуть залишитися довше. Багато справ та роботи на місцях.

- Ясно. Я так й думала, – відповіла я, сідаючи в крісло.

- Не гнівайся на них, вони молоді та імпульсивні, – поспішив заспокоїти мене Габріель. – Армаріс на їхньому фоні просто кам'яна стіна. Я впевнений, що він зможе тебе захистити.

Я лише посміхнулася.

Рід приніс мені каву з молоком та свіжі тости.

- Приємного апетиту, пані. Панам щось потрібно?

- Ви нічого не хочете? – озвучила я чоловікам запитання примари.

- А принеси нам усім омлет з шинкою та помідорами. І кави, – вирішив за всіх Вестор.

Рід вклонився та знову безшумно зник.

- Про що ви без мене секретничали? – поцікавилася я.

Я помітила, як вони перезирнулися, не наважуючись розповідати.

В цей час на мій комунікатор надійшло повідомлення:

- О 16-00 прибуває Андрій Посольський. Номер стандарт. Особливе побажання: комплексний обід.

- Посольський? – озвучила я. – Вам це про щось говорить?

- Еммо, – почав Вестор, – ти тільки не хвилюйся…

- Не лякай мене. Що йому знову від мене треба?

Я чудово пам'ятала той день, коли він прийшов до мене рано-вранці, день, коли все моє життя змінилося до невпізнання. І зараз мені найменше хотілося бачити його. Ім'я цієї людини асоціювалося у мене зі змінами.

- Хто він? – прямо спитала я.

- Провідник, кур'єр, куратор, правоохоронець. Ти його знаєш, як поліцейського, – пояснив Армаріс.

- Це як? Він також не людина?

- Так, ти маєш рацію, – не заперечував демон.

- А хто тоді?

- Один із моїх підлеглих. Тих, хто стоїть на захисті Світу Темряви, хто знає тонкощі граней світу, закони світобудови та розповідає, де знаходяться переходи.

- Чому він мені нічого не сказав? – Не розуміла я.

- А ти б йому повірила? – Вестор, примруживши очі, подивився нам мене.

- Ні, – подумавши, відповіла я і глибоко зітхнула. – Чим далі в ліс, тим товще гілки. – Що йому зараз від нас треба?

- Я гадаю, він сам про це розповість.

Час тягнувся аж занадто повільно. Я ходила туди-сюди по холу, та не могла заспокоїтися. Мене не залишало дивне відчуття, передчуття чогось поганого, але я не могла зрозуміти, що саме не давало мені спокою.

- Еммо, підемо до Гектора? – До мене підійшов Армаріс, обіймаючи за плечі.

- До Гектора? – Розгублено запитала я, повернувшись. Миттєво опиняючись із ним віч-на-віч.

Демон усміхався. Щиро. Променисто. Збентежливо. І щось трепетне та ніжне оселилося в моїй душі. Мене тягнуло до нього. І я не могла чинити опір цим почуттям.

- Ну шо, ходімо? Він сумує за тобою.

- Ходімо! – рішуче видихнула я, але продовжила дивитись прямо на нього, не відводячи погляду.

- Щось не так? – Запитав чоловік.

- Що?

- Ти так уважно дивишся на мене. Щось не так? – повторив він і посміхнувся.

- Ні. Тобто, так, – пробурмотіла я. – Давно хотіла сказати, у тебе незвичайне волосся. З червоними пасмами.

Армаріс усміхнувся ще ширше.

- Еммо, ти приголомшлива. Ніхто не казав мені раніше нічого подібного!

Я зовсім зніяковіла.

- Ходімо до Гектора. – Він узяв мене за руку та повів до виходу.

Надворі було помітно холодніше, ніж напередодні.

- Ого! – я потерла носа. – Холодно сьогодні.

- Осінь бере своє, – відповів демон. – Ще трохи, і ми побачимо перший сніг. Кілька місяців всього залишилося.

- У мене мало теплих речей, – пожалілася я.

- Не хвилюйся, ми все тобі купимо, – Армаріс обійняв мене за плечі, і ми швидким кроком попрямували до стайні.

Гектор зустрів нас гучним іржанням.

- Привіт,  мій милий! – я простягла коневі цукор. – Прогуляємось?

Я вскочило у сідло, й Гектор слухняно прокотив мене по галявині кілька кругів та зупинився, порівнявшись з Армарісом. Він спостерігав за нами із посмішкою, зробив кілька знімків на свій комунікатор.