Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Він повів мене у бік лісу. Вибрав більш-менш простору галявину, яку оточували могутні дуби.

- Твоя сила не проситься назовні? – уточнив він. – Пройшло доволі багато часу.

- Ні, – відповіла я, прислухаючись до своїх бажань та почуттів.

- Дивно. Давай дещо спробуємо. Стій тут.

Він відійшов від мене рівно на десять кроків.

- Я зараз пущу тобі Вогненну нитку, а ти спробуй налаштувати та відпустити їй назустріч нитку Вітру.

Я слухняно кивнула.

Він пустив нитку першим, виставивши руку вперед. Золотиста змійка злетіла нагору, а потім полетіла на мене, я теж виставила вперед долоню, заплющила очі і відчула, як з неї вирвався потік, але не вогненний і не теплий, як минулого разу, а холодний, трохи колючий. Я розплющила очі й спостерігала, як нитка Вітра злетіла вгору, розкручуючись змійкою, розпадаючись на кілька ниток, опускалася на землю, мов дощем. Ще один помах – і друга нитка з'єднується із золотою ниткою Армаріса, переплітаючись із нею. Ми стоїмо, з'єднані цими нитками, але вони не відштовхують один одного, вони поєднуються.

У мене дихання перехопило від захоплення. І я не помітила, як шуміли дерева, прогинаючись під сильним натиском вітру, що раптом налетів на округу. Не бачила, як кружляє листя в повітрі, несучись далеко за обрій. Я не розуміла, що це наслідки моєї сили, просто не помічала цього.

Армаріс першим відпустив руку. Золота нитка зникла. Моя ж ще якийсь час продовжувала бити в Армаріса, огортаючи його, закручуючи змією навколо його тіла. Я не розуміла, що відбувається. А він стояв, наче нічого не відбувалося. Міцно стояв на ногах, навіть не опираючись, лише очі видали його страх, який сильним болем відбився в моєму серці. Я судорожно проковтнула і поволі відпустила руку.

Мене почало трусити, я впала на коліна під силою вихору, що налетів на нас. Він кружляв навколо мене, свистів у вухах. Я помітила, що й Армаріс вже стоїть на колінах, мабуть, протистояти стихії, що розбушувалася, він більше не міг.

- Емма! Армаріс! – на галявині пролунав голос Вестора.

 Я важко підвела голову і подивилася на нього. Він був не один.

- Недосвідчений маг, рвані нитки, – прокоментував Габріель, що стояв поряд з ним. – Їй потрібна допомога. А ти допоможи Армарісу. Безглуздя. Міг би й допомоги попросити. А дівчисько сильне…

Я чула його немов крізь товщу води. Потім відчула лише, як мене підняли сильні руки і кудись понесли.

Прийшла до себе вже в холі Готелю. Я лежала на дивані, поряд зі мною метушився Габріель, трохи віддалік, біля каміна, Вестор щось втокмачував Армарісу, причому, судячи з виразу обличчя останнього, досить довго і болісно.

- О, ось і наша відьмочка прийшла до тями, – Габріель посміхнувся. – Ну як? На подвиги більше не тягне?

- Наче ні, а що? Вже можна? – Не змогла втриматися від уїдливого питання.

- Навіть не сумнівався, що ти так скажеш. Молодість, молодість, – старий усміхався, – де мої тридцять? Сам такий був. Не переживай. Коли ще бешкетувати, як не в молодості? А тепер хвилину твоєї уваги. І прошу бути трохи серйознішою. Армарісе, Весторе, – звернувся він до чоловіків, – годі вже вправлятися в дотепності, давайте до нас. Вас це також стосується.

Чоловіки перестали сперечатися та підійшли до нас.

- Ти як? – стурбовано запитав Армаріс, стискаючи мою руку і сідаючи поруч.

- Добре, – відповіла я, прислухаючись до себе.

- Пробач, я не мав так ризикувати тобою.

- Ти мене пробач. Я тобі не завдала шкоди? Я бачила, як ти впав. І сильний вітер потім налетів…

- Ні, зі мною все гаразд, – він ніжно посміхнувся.

- А тепер уважно послухали мене всі, – втрутився Габріель. – Навчання цієї юної відьми я беру на себе, таки Вітер – моя стихія. І я знаю набагато більше тонкощів у її підпорядкуванні та використанні. Заняття розпочинаємо завтра, одразу після сніданку. У нас мало часу. Далі. Ти, Армарісе, береш на себе Вогонь. Вона і ним до ладу керувати не може. І дивися мені, спочатку навчання, потім все інше.

- Зрозумів, – кивнув Армаріс. – Зрозумів свою помилку.

- Вестор, – на тобі буде контроль. Ну і допомагатимеш. Хлопці, у нас залишилося кілька тижнів на підготовку. Посольський сьогодні сказав, що Інока з Тимуром перетнули кордон. Вони на території Світу Темряви. Від Емми ні на крок!

- Габріелю, дякую вам! – Армаріс простяг йому руку. – Ви найкращий помічник та порадник.

- Треба ж комусь молодь виховувати. Батько твій не встиг тебе всьому навчити, то хоч я спробую. Ми впораємось, адже разом – ми сила. Пам'ятайте про це.

- А що трапилося? Чому здійнявся Вітер? – Запитала я, сідаючи зручніше і запрошуючи чоловіків сісти поруч.

Пропозицію прийняв тільки Армаріс, одразу ж притиснувши мене до себе. Хранитель та Габріель сіли навпроти нас у крісла.

- Ти ж його й викликала своїм потоком сили, – пояснив старий.

- Але як? Я тільки пам'ятаю, як нитка вирвалася назовні і закружляла, а потім вона взагалі на Армаріса накинулася і душити стала.