Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

А ще вони дуже зручні. Їм не потрібна їжа, вони не потребують відпочинку. Ось так.

- Зручні, – зітхнула я. – Але все одно мені їх шкода.

- Не думай про це, – попросив Вестор.

Я присіла на лаву і спостерігала за демоном. Нова інформація не вкладалася у голові. Мені було шкода всіх цих магів, які опинилися в ув'язненні цієї будівлі після смерті. Якось тепер буде незручно, щоб вони за мене всю роботу робили. Нехай вони лише привиди. Але душі їхні живі!

Армаріс тим часом уже нанизав м'ясо на шампури й тепер стежив, щоб воно рівномірно смажилося.

- Емма, – гукнув мене демон, – повір мені, те, що ти приймаєш за страждання – не завжди ним є. Всі вони свого часу могли обирати, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Вони виявилися слабшими за неї, стали заручниками обставин. Ці маги вибрали смерть, вирішивши, що їм буде краще. Вони самі скоротили відведений їм час, тому не варто надто суворо судити наші закони та звичаї. У той же час вони чудово допомагають тут, підтримуючи порядок в Готелі та охороняючи кордон. Комусь потрібно виконувати й ці обов'язки.

- А як же я? Вестор казав, що мій рід був обраний…

- Ти жива, ти маг, ти можеш більше, ніж можуть вони. Але без них і твоя сила не впорається з тим, що часом відбувається. Пам'ятай про те, що енергетика цього місця надто сильна.

- Я спробую зрозуміти, – пообіцяла я.

- Ну, вище ніс. – Армаріс сів поруч зі мною, обійнявши за плечі.

- Цей світ не втомлюється мене дивувати.

- Це нормально. Ти з усім упораєшся. Головне, пам'ятай, що в тебе є я. І я допоможу вирішити будь-яку проблему.

- Дякую.

Вечір вийшов дуже затишним. Ми насолоджувалися шашликом, смажили картоплю, пили вино, милувалися місяцем, що зійшов на небі, освітлюючи галявину, вивчали зірки, розкидані по небосхилу. Золотистий півмісяць спостерігав за всім, що відбувалося внизу, мов безмовний страж, оберігаючи ці місця.

Армаріс та Вестор оточили мене своєю увагою і турботою, навперебій щось розповідаючи, згадували свої юні роки, коли ще обидва були бешкетними хлопчиськами, не знаючи яке це – тягар відповідальності за весь світ і купа проблем, що стоїть за цим.

І якщо в очах Армаріса я раз у раз бачила іскорки щастя, то у Вестора вони були сповнені туги. Я відчувала це, знала, але нічого не могла вдіяти. Не могла допомогти йому.

- Вже пізно, – Армаріс підійшов до мене, коли я виходила зі стайні, поклавши руки на плечі і роблячи легкий масаж, – Йдемо до будинку.

- Гарний вечір вийшов, – прикривши очі від насолоди, відповіла я.

- Так. Давно так не відпочивав. Вестор вже пішов.

- А чому мені не сказав?

- Ти була зайнята Гектором. Він не хотів заважати.

 - Це дивовижний кінь, – посміхнулася я.

- Згоден, – Армаріс обійняв мене. – Але ти ще більш дивовижна, Емма.

- Армі, – зніяковіла я.

- Тс-с, – притиснув він палець до моїх губ. – Не сперечайся. Мені краще знати.

А потім просто підхопив на руки і поніс до Готелю, не зважаючи на здивованих Ріда та Алісію, що застигли у дверях, побачивши нас.