Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

***

Після обіду ми так нікуди і не пішли – почався дощ, який не дозволив вийти на вулицю, а ризикувати готелем не хотілося. Навіть бункер не врятує від необережного поводження з моєю нестабільною силою.

Ми знову усамітнилися з Армі у моїй кімнаті.

Я сіла на підвіконні, спостерігаючи за стихією, що розбушувалася. Піднявся вітер, він зривав листя і ганяв їх по землі, піднімав у повітря, кружляв і ніс у далечінь.

- Ти боїшся мене? – Він підійшов зі спини, масажуючи плечі.

- Ні з чого ти взяв?

- Бачив, як ти стиснулася в грудочку при згадці мого статусу.

- Я просто забула, хто ти в цьому світі.

Він посміхнувся.

- Це не має ніякого значення. Це умовності, Еммо, – розгорнув мене до себе, – поряд з тобою я теж забуваю, хто я.

І поцілував, захоплюючи у світ ніжності, кружляючи у вирі почуттів.

- А ми можемо перенестись до тебе? Як тоді? Хочу подивитись, як живуть демони, – попросила я, коли він відсторонився.

- Можемо, – глянувши на свій годинник, відповів він. Тільки там теж, мабуть, дощ. Тож ти мало що побачиш там.

- Я знову побачу твої картини, – уперто відповіла я.

- Тобі й справді подобаються вони?

- Так, – чесно відповіла я.

- Еммо, – прохрипів він. – Я тепер точно знаю, що з тобою весь цей світ зміниться.

Що він мав на увазі, я так і не зрозуміла. Він притиснув мене до себе, натиснув пару кнопок, і ми знову провалилися в безодню, щоб за мить стояти посеред його кімнати.

Тут знову горів камін, надаючи затишку та романтики цьому скромному приміщенню.

- Ти точно хочеш дивитись картини? – важко дихаючи, спитав він, обпалюючи мене своїм подихом, викликаючи в мені вогонь бажання та пристрасті.

- Я думаю, вони можуть трохи почекати, – прошепотіла я у відповідь.

Він цілував мене з жадібністю, пристрастю, божевіллям, змушуючи мене дугою вигинатися йому назустріч. Весь світ перестав існувати для нас у цей момент.

Наситившись один одним, ми, щасливі й захекані, обійнявшись почали оглядати картини на стінах його кімнати, а потім й в усьому будинку.

Точніше не в будинку, а в цілому замку. Він вів мене добре освітленими коридорами, розповідаючи про своє родове житло.

Кімнати демона були на четвертому поверсі та займали його повністю. Крім спальні та ванної, де ми вже були, він показав мені простору світлу вітальню. Велике панорамне вікно виходило до саду. Тут стояли білі м'які дивани, крісла, стелажі з книгами та журналами, міні-бар з різними напоями, довгий стіл, за яким могло легко розміститися десять чоловік.

- Тут я зазвичай приймаю найдорожчих гостей та близьких друзів, – пояснив він, коли ми увійшли до кімнати. На стінах біля вікна висіла велика картина, на якій були зображені гори.

- А це Ай-Мар, – вказав він на картину.

- Дуже круто й дуже схоже. Гори, ніби живі, – сказала я, притискаючись до його плеча.

- Дякую. А гори справді живі…

Ми пройшли кілька закритих кімнат і увійшли до кабінету, де панував мінімалізм – стіл із комп'ютером, шкіряне крісло, м'які світильники та невелика шафа з паперами. Далі була лабораторія, заставлена ​​колбочками, реактивами, завалена товстелезними фоліантами та сувоями. Тут був хаос, що, в принципі, можна очікувати від такого приміщення. Наступною кімнатою була бібліотека. Досить скромна за розмірами. Усі стіни від підлоги до стелі займали стелажі із книгами.

Картини оздоблювали стіни всіх приміщень, крім бібліотеки. Я навіть вразилася такою кількістю робіт. Армаріс лише скромно посміхався, коли я коментувала його роботи.

- Дякую, світло моєї душі. Твоя думка надзвичайно важлива для скромного художника.

- Армі, а чому тут нікого нема? Де прислуга? – Запитала я, коли ми поверталися з бібліотеки.

- Це мій особистий поверх, сюди заборонено вхід будь-кому без мого запрошення чи дозволу. Слуги роблять прибирання раз на тиждень, у певний час. Зазвичай без моєї присутності.

- Зрозуміло. Це добре, мабуть, але в той же час, хіба тобі не самотньо одному?

- Мені не буває самотньо. У Володаря дуже багато справ та турбот, а з твоєю появою їх побільшало, – він торкнувся губами мого чола. – Тільки не думай ображатись. Я в хорошому розумінні, сонечко моє. З твоєю появою в цьому Світі Темряви спалахнуло моє особисте сонце.

Я не знала, що йому відповісти, просто міцніше стиснула його руку.

- Ти покажеш мені інші приміщення замку?

- Хочеш глянути?

- Звісно! – Не стала приховувати я.

- Ходімо!

І він повів мене дерев'яними сходами вниз.

Я вразилася скромності та комфорту, з якою був обставлений замок. Третій поверх був гостьовим, тут знаходилися кімнати, банкетна та танцювальна зали. На другому поверсі жили слуги, а в лівій частині розташувався зимовий сад із химерними рослинами та екзотичними фруктами. У цьому саду мешкали різнокольорові птахи, що дуже нагадали мені папуг.

Перший поверх займали кухня, комори та технічні приміщення, велика їдальня, де зазвичай збиралися за сніданком, обідом та вечерею усі жителі замку.

Назустріч нам раз у раз траплялися демони різного рангу. Я інтуїтивно відчувала різницю між ними, помічала сліди на аурі.

Перед Правителем тут не кланялися, не стискалися в грудочку від страху, лише чемно кивали, віталися і йшли далі у своїх справах.

- Чому тебе не бояться?

- А хіба мають? – відповів він питанням.

- Ти ж – Вищий демон, Володарю…

- На твою думку, всі повинні стелитись переді мною, говорити солодкі промови, а за спиною говорити, що я тиран? Так? Чи я маю спопеляти поглядом кожного, хто косо подивиться у мій бік? Я можу це влаштувати, я можу спопеляти, карати неугодних, відправляти до Світу Мрій без суду та слідства. Але особисто мені це неприємно, – він замовк.

- Вибач, не хотіла тебе образити.

- Все гаразд, Еммо. Просто мені здавалося, цю істину ти вже засвоїла. Ти бачила, як просто спілкуються зі мною Вестор та Габріель. Ніби із другом. Та й тобі я легко дозволив мені говорити «ти».