Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- У нашому світі не можна так просто спілкуватися з урядом...

- Забудь про свій світ. Він не твій, тем більше. Тепер твій дім тут. І я нікуди не відпущу тебе, – він притиснув мене до себе й знову поцілував, ніби переконуючи в серйозності своїх намірів.

А що я? Я вже не проти. Напевно. Подумати тільки, як може змінитися життя лише за кілька днів. У цьому світі я близько двох тижнів, а вже встигла знайти нових друзів, стати магом двох стихій, закохатися та навіть нажити ворогів. Це треба тільки примудритися!

- Ходімо на навчальний полігон, – несподівано запропонував Армаріс. – За замком є ​​такий, якраз для тренування юних та вже досвідчених магів.

- Ти нічого про нього не говорив, – примружилась я.

- Ну, не можу ж я відразу розкрити всі свої таємниці, – у темних очах демона блиснули пустотливі іскорки.

Він вивів мене у двір, де ми побігли гравійною доріжкою, натягнувши каптури плащів, щоб не промокнути під дощем, що посилився.

Полігон виявився критим. Збудований він був із вогнетривкого каменю, так пояснив Армаріс. На стінах були чорні пропалені, що говорило про те, що тренування тут справді відбуваються часто.

Жодного вікна. Тільки стіни та дах. Наші кроки віддавалися гулкою луною.

- Спробуватимемо ставити щит. – Армаріс став поруч зі мною, виставивши одну ногу трохи вперед та схрещуючи руки замком, виставляючи його перед собою. – Тепер зосередься й просто уяви собі полотно вогню, стіну, яка може захистити тебе від небезпеки.

І тієї ж миті перед нами постала стіна вогню, нас обдало жаром.

- Приблизно так, – він продовжував утримувати стіну.

- Я спробую.

Він опустив руки, стіна зникла.

- Давай. Я в тебе вірю, Еммо.

Я повторила його рухи. Замружилася, виставляючи вперед руки, зчеплені замком:

- Щит, мені потрібний захист, – пробурмотіла я.

І відчула, як кінчики пальців залоскотало від енергії, що вирвалася. Розплющила очі і з подивом виявила аж два щити!

Переді мною коливалася вогненна стена, а навколо мене лійкою кружляла блакитна. Армаріс стояв трохи віддалік і розгублено дивився на мене.

- Круто! – Видихнув він. – Неймовірно.

Я розслабилася, видихнула, й обидві стіни зникли.

- Вийшло! Вийшло! – Вигукнула я, кидаючись до нього. Ти це бачив?

- Бачив, Еммо, все бачив, – спокійно відповів він. – Але як ти зробила дві стіни одночасно?

- Сама не знаю, – знизала плечима. – Просто подумки попросила щит.

- Обидві сили відгукнулися на твій поклик. Треба ще перевірити їхню міцність. Ну і тренування, тренування, тренування, поки ти не почнеш робити це підсвідомо.

Я не сперечалася. Тренування так тренування.