Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Це я знаю, – сухо відповів Вестор.

- І чомусь я впевнений, що саме в перший день нового місяця вони втілять свій план…

- Я не думаю, що так швидко. Гадаю, ми маємо в запасі ще принаймні кілька днів…

- Краще бути готовими раніше, – сухо додав Армаріс.

- Хлопчики, не сваріться, – я встала між ними, – зараз це недоречно.

- Ходімо. Ти все взяв, що треба? – змінив тему демон.

 – Звичайно, – Хранитель витягнув сувій з кишені та разом із ним невеликий срібний ключик.

- Чудово.

У банку нас привітно зустріла молода русява дівчина:

- Панове, пані, вітаю у нашому банку! Рада вас бачити. Чим можу допомогти?

- Доброго дня, Мері, – привітався Вестор, – допоможи пройти до цього сейфу, – він простяг їй папір.

Вона уважно вивчила його, потім подивилася на мене.

- Емма Костіна-Вишнякова, Маг Вітра, онука Євангеліни Вишнякової... Так. Все нормально. Особа ідентифікована. Ходімо.

Вона провела нас на другий поверх, де розташовувався зал для дуже важливих клієнтів, про що було вказано на табличці на двері.

Зала із сейфами була невеликою.

- Панове, туди вхід для вас неможливий. Чекайте в цій кімнаті, – вона показала на двері, поруч з якими ми стояли.

- Добре, – погодився Армаріс. – Емма, удачі, – шепнув він мені.

- Дякую.

Я увійшла до зали за Мері. Двері зачинилися.

- Сейф номер «21», – вона підвела мене до нього. – Можете відкрити, взяти, що потрібно, і навіть винести друзям.

- Дякую.

Мері вийшла, залишивши мене саму.

Я зволікала. Було страшно – який спадок залишила мені бабуся? Одного готелю хіба мало?

Ключ легко увійшов у свердловину, м'яко обернувся, дверцята відчинилися, і вже за мить я вивчала вміст невеликої скриньки.

Тут була жменька дорогоцінного каміння, банківська картка та ключ-рахунок до неї, в якому значилася дуже велика сума…

Але мій погляд привернуло не це.

Тут було кілька срібних каблучок, химерних підвісок та в тон їм браслетів і один медальйон.

Саме він мене й зацікавив.

Мідна, так мені здалося, кругла підвіска, десять сантиметрів у діаметрі, посередині якої був вмонтований синій камінь. Навколо каменю вигравірувано химерні знаки чи руни. Сам медальйон був на довгому срібному ланцюжку.

Я взяла лише його. Все інше залишила. Щось підказувало мені – саме за цим медальйоном полює Інока.

Я одягла його на шию, відразу відчувши слабкий імпульс, щойно він торкнувся шкіри. Потім закрила сейф та вийшла до друзів.

 - Еммо, ну що там? – Армаріс підійшов до мене.

- Ось, – я показала йому медальйон, знімаючи з шиї.

- Ого! – свиснув він. – Артефакт Вітру!

- Покажи, – підійшов до нас Вестор.

- Це він? Той самий, що потрібен Іноці?

- Звичайно, він, – не замислюючись, відповів Вестор. – Це ваш родовий артефакт. Євангеліна завжди носила його.

- І що ж у ньому такого, що вона за ним бігає? Що він дає? – Запитала я.

- Він дає тобі захист, точніше, твоїм силам. Він здатний їх приховувати, посилювати чи навпаки послаблювати у потрібний момент, підлаштовуючись під зовнішні подразники та твою реакцію. Він відчуває тебе. А ще – це додатковий щит для тебе самої. Ти, певно, вже відчула його. Щит з'являється відразу, як тільки ти одягаєш амулет. Тільки на відміну від створеного силового щита від фізичного впливу, цей накладає захист від стороннього ментального втручання. Простіше кажучи, твої думки ніхто не прочитає. Погодься, непогано, якщо поруч виявиться чорний демон або темний маг.

- Ось й дуже добре, – зраділа я. – Нема чого в моїй голові без мого відома копатися. Мої думки.

Хлопці засміялися.

- А що смішного? – Вирішила образитися я. – Ви ось мої думки читали? Тільки чесно!

- Я не вмію читати думки, Еммо, – зітхнув Вестор та відійшов до вікна.

- А ти? – Я подивилася на Армаріса.

Він зберігав незворушний вигляд, але я підозрювала, що щось не таке.

- Тільки трохи, – зізнався він.

- Ах, ось так значить – зовсім трохи, – почала злитися я.

І в цей момент мене ніби електричним розрядом пронизало, і я з подивом побачила слабке сріблясте сяйво навколо свого тіла.

- Ну от і амулет спрацював. Ти поставила щит, вітаю, – посміхнувся демон.

- Темрява вас забирай, – сплеснула руками я.

Ні, ну навіщо там знущатися з моєї неосвіченості і недосвідченості.

- І нема чого іржати! Ось скажіть краще, що таке «E=mc2»?

Армаріс рвучко мене обійняв і промовив:

- Закони фізики діють однаково у всіх світах. А закони збереження енергії, особливо у магії, надзвичайно важливі. Ми теж використовуємо цю формулу, – він безсоромно посміхався. А Вестор насилу стримував регіт. Я бачила, як тремтіли його плечі.

- Ах так! – Я жартівливо стукнула його кулаком у груди, але він навіть не смикнувся.

- Еммо, сонечко, їдемо додому. Сьогодні ми зробили все, що могли.

- В Готель, – відразу сказала я. – Я зовсім закинула свою роботу.

- Не говори так. Ти вчишся. Це частина твоєї роботи, – до нас підійшов Вестор.

- Добре, але хочу додому.

- А ти хіба не вдома ночуєш? – Здивувався Хранитель.

- Упс ... – сказала я, розуміючи, що тільки-но прокололася.

- Еммо? – продовжив він дивитись на мене. – Армаріс, може, ти тоді поясниш?

- Емма ночує у мене в замку, – зітхнувши, відповів він.

- У тебе в замку? Це як? Він на іншому кінці Світу Темряви знаходиться!

- Є один секрет, – посміхнувся демон.

- Так-с, вам не здається, що ви багато чого повинні пояснити?

- Вестор, обов'язково, але не тут, – Армаріс кивнув на скляні двері, до яких підходила Мері.

- Панове, мені дуже шкода, але ми закриваємось. Ви не могли б залишити приміщення?

- Мері, вибачте нас, ми вже закінчили. Дякую, – подякував їй Армаріс.

- Володарю, – вона схилила голову, пропускаючи нас, – для нас честь обслуговувати Вас сьогодні.