Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Ого! Круто! Що це було? – Запитав Вестор, озирнувшись.

- Телепортація. Тільки, будь ласка, не поширюйся. Це таємниця. Поки що.

- Як скажеш, Армарісе.

У холі Готелю нас зустрів стривожений Рід.

- Пані, – підлетів він до мене, – вдень приходила та відьма, Інока, вона довго спілкувалася з Габріелем. Дуже голосно. Старий потім пішов схвильований та довго не виходив із кімнати. Можливо, потрібна допомога лікаря. У нього щит стоїть, я не можу потрапити до нього.

- Дякую, Рід, я зайду до нього зараз. Завтра у нас будуть гості, приготуй три номери, гаразд?

- Звичайно, – привид вклонився і зник.

- Що сказав Рід? – Запитав Армаріс.

- Інока була сьогодні тут. І Габріелю тепер погано.

Демон лише невиразно хмикнув.

- Дозволь мені поспілкуватися з ним.

- Добре, – сказала я. – Тоді я піду до себе. Дуже втомилась.

- Я проведу тебе.

- Не варто. Іди до старого. І Вестора візьми.

- Ні. Я сам. Вестор ти теж можеш відпочивати.

- Армаріс, але чому?

- Я так сказав, чи ти оспорюватимеш мої рішення?

- Вибачте, Володарю, – Вестор схилив голову та швидким кроком покинув хол.

- Армі, в чому річ?

- Потерпи до завтра. Скоро все стане на свої місця.

Я тільки зітхнула та піднялася до своїх кімнат. Ці таємниці, недомовки, загроза з боку Іноки сильно підкосили мене. І вже не було ніякої впевненості, що я зможу вистояти проти підступного ворога. Я розуміла, що занадто слабка, недосвідчена, навіть незважаючи на підтримку друзів. А ще я не розуміла – хто з них перейшов на бік Іноки. Хто розповідає їй про все? Вестор? Габріель? Алекс? Посольський? А може й сам Армаріс? Чи є ще хтось, хто залишається в тіні, але готує удар в спину? Я не підозрювала Ріда чи Алісію – вони не могли нікому нічого розповісти – я пам'ятала, що чути їх можу лише я. Мій улюбленець – кінь Гектор – теж не вмів говорити. То хто ж?

Я вийшла на балкон. На небі світив Місяць – яскравий, круглий, як млинець, він відкидав тіні на дерева, утворюючи гарну доріжку на чорній гладіні ставка. Він манив, притягувала до себе погляди. Вже завтра його сила досягне межі, потужність його енергії виплеснеться на поверхню. Завтра особлива ніч. І вирішальна. Ніч, яка змінить моє життя. Вкотре. Або забере його. Я готова. Готова до всього.

- Еммо! – мене гукнув батько. Я впізнала його голос. Повільно обернулася та побачила його постать. Він стояв біля ліжка. – Дівчинко моя!

- Батьку! Тату, мені страшно! – я підбігла до нього, але зупинилася за два кроки, розуміючи, що навіть обійняти його не зможу. Він – лише привид.

- Я прийшов, щоб підтримати тебе, – тихо сказав він. – У вас все вийде. Вір в себе…

- Тату, хто він? – Задала я питання, яке не давало мені спокою.

- Я не можу сказати, дочко. Ти маєш дізнатися про це сама…

- А Армаріс?

- Володар оберігає тебе. До того ж, у вас дві однакові обручки, – він кинув погляд на мою руку. – Він не заподіє тобі зла. Головне – вір своєму серцю. Воно не обдурить. І не слухай плітки.

- Я постараюся, – змахнула сльозинки. – Тату, мені не вистачає вас…

- Ми поряд, завжди, дівчинко моя ...

Він почав танути і незабаром зник.

- Татко ...

Я лягла на ліжко і згорнулася клубочком. Моє серце стискалося від болю, сльози текли з очей... Боляче... Самотньо...

Я не помітила, як заснула. Сон захопив мене у свої обійми, відключивши на якийсь час усі почуття і думки.