Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- А як же твій план? Твоє зілля? – долинув до мене шепіт Тимура.

- Вже не допоможе! Плани змінилися. Мовчи, придурок, – цикнула на нього темна відьма. І тут же з її пальців вирвався потік Вітру: закручуючись лійкою, він піднявся в повітря й потім попрямував до мене, але зрикошетив у виставлений щит та пішов у землю.

З рук противника полетіли потоки сил Води та Землі, з'єднавшись в одне ціле, але мети не досягли, вдарившись об виставлений щит нашими магами.

Я не розгубилася, скоріше навпаки – я розлютилася. Завжди ненавиділа несправедливість. Це дуже ранило. Ще сильніше ранила зрада. Я подумки звернулася до двох своїх сил, закликала на допомогу обручку, подаровану Нінель, та Амулет Вітру. Я розраховувала на допомогу цих артефактів. Вони – справжні, а не підробка, як у Іноки.

Два потоки направила на тих, хто прийшов до нас із війною. На тих, хто втирався у довіру, щоб потім жорстоко обдурити.

Синьо-золота нитка потужним струменем вирвалася з розкритої долоні, вона досягла мети, огорнула Габріеля, збиваючи того з ніг – він не встиг виставити додатковий щит, а може й не захотів. Наздогін моєму потоку в його бік уже летів вогняний потік, випущений Армарісом. І вони обоє досягли мети. Вже за мить на місці старого залишилася лише жменька попелу. Зрадникам не місце серед мешканців Світу Темряви. Демон дотримався своєї обіцянки.

Відьма, здавалося, не помітила втрати союзника. Вона продовжувала цілеспрямовано бити у мій бік, виснажуючи свій магічний резерв. Але мій щит відбивав її атаки, зрикошетуючи та перенаправляючи удар у її ж бік – закручуючись вже навколо неї самої, збиваючи з ніг, позбавляючи сил.

Ще одна нитка збила з ніг Тимура та огорнула його, мов сіткою. Він бився в конвульсіях, не маючи можливості розірвати магічні нитки – він лише людина, яка повірила відьмі та віддала їй свою душу.

Інока звивалася, але не здавалася – перебирала нитки сили, переплітала їх, шепотіла заклинання – навіть лежачи на землі, навіть коли фінал її був очевидний.

Тимур раптово зміг розірвати нитку, дістався відьми і вихопив з її сумки, що висіла на плечі, ще один флакон – із кришталево прозорою рідиною. Він кинув його в наш бік. Флакон не долетів кілька метрів, розбився об землю, і в цей момент пролунав вибух. Чорний стовп диму злетів у небо, посипаючись попелом на землю.

Нас відкинуло назад, збило з ніг вибуховою хвилею. Стало важко дихати, не було сил підвестися. Я не могла зрозуміти, що зі мною, що з хлопцями, я нікого не бачила. Не відчувала їх.

Піднявся вітер, сильний, пронизливий до кісток. Дерева прогиналися і шелестіли листям, у вухах стояв свист. Я чула тривожне іржання, що долинало здалеку, від стайні.

Я помітила чорний вихор, що з'явилася на вершині гори і рухався в наш бік.

- Смерч! – Закричала я з останніх сил. – Насувається смерч!

Найсильніший вітер, який з легкістю викорчовував дерева, піднімав у повітря цілі будинки та автомобілі. Я знала про його небезпеку. Для нього не було жодних перешкод. Він легко проковтне нас.

- Треба дістатися бункера, – почула я слабкий голос Ріда, зовсім поряд. – Ідіть, повзіть, але встигніть. Або вас усіх зрівняє із землею! У вас хвилин п'ять – не більше, – крикнув він.

Я нічого не бачила довкола. Темрява. Навіть Місяць вона закрила собою.

- Хлопці, ви живі? – Крикнула я в темряву.

- Еммо, – хтось схопив мене за руку. – Емма, це Вестор, – маг хрипів і важко дихав. – Що робити?

- Повзти в бункер.

- Це складно... Ми не знайдемо дорогу...

- Армі! – крикнула, перекрикуючи шум вітру. – Армі!

- Емма, – я в порядку. Поруч зі мною хлопці. Ти як?

- Ціла, ніби. На нас насувається смерч!

- Бачу! Я спробую перемістити нас!

- У тебе не вистачить потужності!

- У нас немає вибору! Ми не знайдемо дороги! Візьми Вестора за руку.

Я підкорилася. Схопила Хранителя, міцно вчепившись у його руку.

- Еммо, довірся мені. Армі за три кроки від мене. Нам треба дістатися до нього…

І ми поповзли навпомацки, я лише відчувала слабкі відгуки, розуміючи, що ми рухаємось у потрібному напрямку.

Три кроки далися насилу, а хвилина здалася мені вічністю. А смерч був уже зовсім поряд. Він свистів, гримів, шарудів, навіть лежачи на землі, я відчувала, як нас піднімає, наче папір, підхоплює, і тільки те, що ми вчепилися одне в одного, ще тримало нас на землі.

Спалах! Удар! І… тиша…

***Ось така напружена глава вийшла... Але у моїх книгах завжди щасливий фінал. Дочекайтесь:))***

Друзі! Сьогодні останній день року. Для всіх нас він був непростий. Січень, лютий, війна... 
Рік приніс нам багато горя, болю, страждання, але разом із цим об'єднав нас усіх. Заради Перемоги, заради світлого майбутнього нас та наших дітей.
Нехай Прийдешній рік принесе нам всім МИР та ПЕРЕМОГУ!
Світла вам, тепла, натхнення, радості, щастя та кохання, мої любі читачі!