Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Розплющивши очі, я озирнулася і побачила, що нас дійсно перемістило в бункер на підземному поверсі Примарного готелю.

Я лежала на підлозі, на спині. Обережно обернулася на бік й присіла. Сил було небагато, тіло нило, паморочилося в голові, але я все ж таки змогла зосередитися.

У кімнаті було темно, лише кілька стельових світильників давали слабке біле світло. Я сформувала дві вогняні кульки, щоб розглянути моїх супутників. Поруч лежав Вестор, трохи віддалік Армаріс, Адріан, Алекс та Едвард.

 - Що ж із ними? – Вголос сказала я. – І що сталося з готелем? Інокою? Тимуром?

- Пані, – переді мною з'явився Рід.

- Рід! – Вигукнула я, радіючи його появі. – Що сталося? Смерч пройшов?

- Смерч все ще вирує, він наробив багато бід, готель практично повністю зруйнований, стайні знищені, коні втекли, а смерч рушив у бік інших селищ…

- Який жах… Його можна зупинити? – я мало не плакала від болю. Ні! Не може бути… Я не можу дозволити, щоб постраждали мирні мешканці…

- Це ваша стихія, ви його викликали – ви й можете зупинити… Тільки ви! – прошелестів Рід.

- Не могла... Не можу... – бурмотіла я.

- Спробуйте, Еммо. Інакше буде дуже багато жертв. Смерч рухається з величезною швидкістю, ця стихія некерована.

- А хлопці?

- Вони всі живі. Це головне. Армаріс витратив сили на переміщення сюди і спатиме не менше доби, щоб відновитись. І невідомо, як потім це позначиться на його магії…

- Темрява… – сказала я ледве чутно… – А решта?

- Маги скоро прийдуть до тями. Благаю, не тягніть! Закличте свою силу, що таїться у вашому амулеті! Він допоможе!

І Рід зник.

Я тремтячими руками взяла медальйон. Я не знала, що треба робити, просто почала шепотіти слова, що першими приходили в голову:

- Вітер, моя стихіє, сила, що була дана мені при народженні, закликаю тебе до підкорення. Смерч, що спустився в долину з гір, нехай пройде селища стороною, нехай розвіється над полями, нехай зрівняється із землею, нехай повернеться додому...

З моїх очей текли сльози, я не могла повірити, що я сама винна в тому, що на наш будинок, на будинки мешканців Світу Темряви спустився цей шалений звір – ім'я якому – Смерч.

- Молодець, молодець! – Почула я. – Ти впоралася!

Я підвела очі й побачила Євангеліну.

- Бабуся?

- Так, моя люба. Я прийшла тебе підтримати. Ти впоралася. Смерч минув, його сила ослабла й до поселень він не дійшов. Лише у лісі повалив дерева. Але це дрібниці.

- Дякую! – я видихнула. – Але як я змогла його взагалі викликати?

- Це сплеск магії, у цьому випадку – захисний. Ти відчайдушно відбивала атаки супротивника, а твій амулет – наш родовий талісман – річ вкрай сильна. Саме він і дав поштовх до виклику цієї стихії. Тепер ти розумієш, що було б, якби він потрапив до рук Іноки?

- Розумію – ледь чутно промовила, – але де тепер вона? – Це найбільше хвилювало мене зараз.

- Немає її більше серед живих, вона потрапила до епіцентру Смерчу, – надто спокійно відповіла Євангеліна. – І хлопець той із нею разом.

- Тобто їх нема? Зовсім? Вони загинули?

- Зовсім. Не хвилюйся. Вони вас більше не потурбують.

- А що тепер буде з усіма нами?

- Побудуйте новий будинок, і все буде, як і раніше.

- А Армаріс?

- Він – Володар. І він їм залишиться. Все буде добре. Гаразд, заговорилася я з тобою. Мені вже час. Бувай, онучко...

- Бувай…

І вона зникла, знову розчинившись у повітрі.

А я сіла на підлозі, схрестивши ноги, та почала чекати поки представники сильної половини магів нарешті прокинутися. Те, що вони сплять, сумнівів не було. Я перевірила. І навіть кожного накрила ковдрою, яку я знайшла біля однієї зі стін. Найдовше затрималася біля демона. Обережно провела рукою по його щоці. Його повіки трохи здригнулися, але він продовжив спати. Нехай відпочиває – він усі сили віддав на мій захист.

Першим опритомнів Вестор.

- Еммо? Ти як, ціла? – Він підвівся та підійшов до мене.

- Ціла... – Я зітхнула. – Ти сам як?

- В порядку. Але сплеск магії стався просто вражаючої сили. І смерч цей – тому підтвердження.

- Знаю, мені тут уже розповіли.

- Хто? – здивувався він.

- Рід, потім бабуся. До речі, смерч викликала я, мимоволі, звісно. І вже зупинила. Тільки от нашого готелю більше немає... І коні втекли.

- Еммо, – він міцно мене обійняв. – Коні повернуться. Вони дуже чутливі й явно пішли в безпечне місце задовго до стихії. А будинок… Будинок новий відбудуємо…

Незважаючи на те, що він намагався мене втішати, він виглядав пригнічено.

- Угу, – кивнула я. – Чому я? Весторе, чому це випробування випало мені?