Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Наступного дня я прокинулася від аромату кави, що витав в повітрі. Чоловіки накривали стіл до сніданку. Армаріс спав, але його обручка змінила колір із чорного на сірий – його сили відновлювалися, хоч й повільно. Це вже надало мені сил та оптимізму. Я обережно поцілувала його в губи та підійшла до інших.

- Доброго ранку.

- Доброго ранку. Як спалось? – Запитав мене Вестор.

- Чудово, – відповіла я. – Котра година? Я зовсім загубилася у часі.

- Опівдні вже було, – відповів мені Алекс, глянувши на свій наручний годинник. І посміхнувся. Не хвилюйся, ми самі недавно прокинулися. Ти як?

- Нормально, – знизала плечима.

- Давайте пити каву! – Запропонував Алекс.

- Так, – погодилася я. – І я хочу знайти Гектора.

- Спробуємо, обов'язково, – запевнив мене Вестор.

На пошуки коня ми вирушили разом із Вестором після сніданку, залишивши хлопців доглядати за Армарісом.

Примари сьогодні не показувалися, і мені навіть важко було зрозуміти – куди вони поділися. Вестор теж не міг мені відповісти. Напевно, й сам не знав.

Минувши коридор та кухню, ми підійшли до залізних дверей. Вона легко відкрилася, й ми опинилися на вулиці. Сонце світило над нашими головами. І знову напад болю, пекучого болю, який буває тільки, коли втрачаєш щось дороге твоєму серцю.

- Ходімо, – Вестор потягнув мене за руку. – Треба перевірити ліс.

- Ходімо, – зітхнула я.

Ліс шелестів листям, привітно розгортаючи перед нами свої обійми. Щебетали пташки, пурхали метелики, стрибали по гілках білочки.

Але я йшла автоматично, майже не помічаючи його краси та спокою. Він жив своїм життям, ніби й не було того протистояння, ніби не було смерчу. Хоча повалені дерева, зламані гілки просто кричали про пережиту негоду.

Вестор мовчав, міцно тримаючи мене за руку. Його питання застало мене зненацька:

- Ти справді зібралася заміж за Армаріса?

- Я ж сказала, що не знаю, – відповіла я. І зітхнула. Я сама не розуміла своїх почуттів, його ставлення до мене. Зрада Габріеля, потім це протистояння, зруйнований готель, хвороба Армаріса.

- Ти розумієш, що може означати цей шлюб?

- Мені щось говорили про це. Але я не знаю насправді, – зізналася я.

- Ви носите обручки засновників Світу Темряви. Два однакові кільця.

- Так. Мені подарувала його Нінель. Йому – Іларіон.

- Це не просто подарунки. Це знак. Знак, що саме ви майбутнє цього Cвіту. Так що ти ухвалиш правильне рішення, Еммо. Я впевнений.

Я лише хмикнула у відповідь. Це я й без нього знаю. Для мене зараз головне – щоб Армаріс прийшов до тями.

Тим часом ми вийшли до озера. Мені здалося, що це те саме озеро, яке показує мені видіння. Затріщали прибережні кущі, з яких вийшов Гектор.

- Гектор! Хлопчик мій! – Зраділа я.

Кінь радісно заіржав. Я підбігла до нього та простягла кілька кубиків цукру на долоні. Він із задоволенням їх злизав та облизав моє обличчя.

- Я так переживала за тебе, друже. Ходімо додому!

Кінь нахилив голову і пильно подивився на мене. І сумно зітхнув.

- Ти маєш рацію, дома більше немає. Але там все одно краще, ніж у дикому лісі. До речі, ти знаєш, де Марті? – коня Вестора я не бачила, як й ще трьох наших коней.

Гектор схропнув та кивнув кудись убік. І тут на протилежному березі озера я помітила невеликий табун коней. Побачивши мене, вони радісно іржали та кинулися галопом до нас.

- Мої хороші! – зустріла я їх. І кожного пригостила цукром.

Вестор зрадів вірному Марті.

Я піднялася на Гектора, навіть незважаючи на те, що він був не осідланий. Кінь був не проти, і ми рушили назад.

Обернувшись, я побачила туман, що повис над озером. Він клубився над водою, густий, білястий, як кисіль. Від нього віяло холодом. Але жодних видінь цього разу воно мені не показало. Чи не захотіло відкривати таємниці? Та й не дуже хотілося. Нехай усе йде своєю чергою.

Повертатися не хотілося. Я знала, що минувши ліс, ми знову опинимося на руїнах, на місці, де я знайшла свій новий будинок й де втратила його. Місце, яке за минулий місяць докорінно змінило моє життя, принципи, звички, погляди...

Але тільки-но ми вийшли з лісу, я завмерла як укопана.

Руїни були розчищені. А на тому місці активно будувався новий будинок.

Алекс, Едвард, Адріан і Рід про щось сперечалися осторонь. На будівництві працювали привиди – маги та демони. Я розрізняла їх за кольором аури. Причому це була незвичайна будівля, яку мені довелося бачити. Каміння та цеглини вправно викладалися в ряди й стіни, по одному лише помаху руки. Магія…

- У вас так все будується? – Запитала я у Вестора, що теж під'їхав.

- І так теж, – кивнув він й зупинився поруч.

Коні радісно заржали. Нас помітили.