Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Прокинулася рано, ще ледь розвиднилося, але я почувала себе дуже добре. Відпочила та була сповнена сил. Армаріс лежав поруч. Я з ніжністю подивилася на нього.

Дивно, наскільки трепетні почуття виникають в мені, коли він поруч. З ним справді нічого не страшно. З ним затишно та надійно.

Я пам'ятала, що сьогодні на нас чекає дуже складний та довгий день, тому не стала його будити. Хай виспиться. Тихенько вислизнула з-під ковдри, швидко одяглась та вийшла з кімнати.

Внизу я знайшла Вестора. Він пив каву.

- Доброго ранку! – Посміхнулася йому я і, покликавши Ріда, теж попросила принести мені кави та млинці.

- Добре! – обізвався він.

- Ти чого так рано встала? – спитав Вестор.

- Не спиться, – знизала плечима я. – Переживаю. День обіцяє бути довгим.

- Ми впораємося, Еммо.

- Угу. Як Габріель?

- Нормально, начебто, – відповів він. – З ним Армаріс спілкувався. Я ще не бачив його.

- Ясно. Що Інока від нього хотіла?

- Не знаю…

Я лише зітхнула. Рід приніс сніданок, і я переключилася на млинці. Вестор був небалакучий, знову замкнувся. Які думи у його голові? А може, це він зливає інформацію?

- Чому ти так дивишся на мене? – він упіймав на собі мій пильний погляд.

- Намагаюся зрозуміти, про що ти думаєш, та чи варто чекати від тебе нападу? – Чесно відповіла я.

- Нападу? – він щиро здивувався. – Тобто ти вважаєш, що я можу тобі зашкодити?

- А я маю підстави так думати? – запитанням на питання відповіла я.

- Еммо! Як ти можеш так думати? Наш рід завжди стояв на захисті Хазяйок. І якщо ми зрадимо, то будемо приречені на вимирання. Я ж уже говорив про це тобі!

- Вибач, не хотіла тебе образити…

- Я не ображаюся, Еммо. Я й сам хочу зрозуміти, хто стоїть за цим всім.

- Доброго ранку! Ось ви де! – У хол спустився Армаріс.

- Доброго, – відповів Хранитель та підвівся, щоб потиснути руку демонові.

- Привіт, коханий! – посміхнулася йому.

Демон сів поруч зі мною та нахабно взяв млинець із моєї тарілки. Я лише пирхнула.

- Смачний, – з набитим ротом сказав він, – попроси Ріда ще дві порції, Еммо, будь ласка.

Я передала його прохання привиду, що з'явився.

- Армаріс, як Габріель?

- Спить, мабуть, – відповів він. – Я вчора лише переконався, що з ним все гаразд. І залишив його відпочивати. Інока знову приходила за медальйоном. Думала залякати старого. Не вийшло...

- Ясно, – я торкнулася шиї, намацала медальйон. Він був теплим, й мені навіть здалося, що ледь помітно світився блакитним сяйвом.

- О дванадцятій будуть гості, нехай Рід та Алісія накриють обід на шість чоловік, – звернувся він до мене.

- Чому шість? Наче сім виходить...

- На шість, – з натиском відповів демон.

- Ну добре. Шість так шість.

Коли Рід з млинцями з'явився, я передала йому прохання Армаріса, той лише кивнув у відповідь.

- Сьогодні занять не буде, – продовжив демон. – Але ти можеш сама потренуватися чи поспілкуватися з Гектором. Ми чекаємо на напад ближче до ночі. Місяць зійде о восьмій вечора, але повну силу набере опівночі.

- О, Гекторе, хлопчику мій! Він явно скучив, як і я! Я до нього! – Я чмокнула демона в щічку.

- До дванадцятої повернися. Ти мені будеш потрібна.

- Добре.

Я накинула плащ й вибігла надвір. Сьогодні було прохолодно. Кінець вересня, який часто приносив у горах й перші заморозки вранці.

Гектор мені зрадів, лизнув своїм шорстким язичком, хрумкав принесений цукор та з задоволенням дозволив піднятися на його спину й відразу ж узяв курс на ліс.

- Ти куди, друже?

Звичайно, відповіді я не отримала, але я довіряла своєму чотирилапому другові. Осінній ліс змінився – розфарбував дерева і чагарники в різні кольори – від золотого до багряного. Я спостерігала за білочками, які скакали гілками, збираючи шишки та грибочки – все це добро вони ховали в дуплах. Сховалися під кущами зайці та їжаки. Пурхали птахи над моєю головою.

Гектор привів мене до Примарного Озера. Воно знову з'явилося з нізвідки. Тут, здавалося, все вже давно занурилося в сон. Навіть туман клубився по землі.

- Ти хочеш сказати, що мені потрібна його допомога? – Зіскочивши на землю, запитала я. Кінь пирхнув.

- Ясно, – я зітхнула. – Востаннє воно показало мені Армаріса. Тоді я думала – ворог, виявилося – суджений. Мої видіння – також здійснилися. Що ж я побачу сьогодні? Що хоче сказати мені Гектор? Попередити? Захистити?

Я обережно підійшла до берега, вдивляючись у озеро, так хотілося побачити – що там на дні? Але вода була каламутною. Але вже за мить вона пішла брижами, а мене ніби прикувало до землі. Не в силах поворухнутися я стояла і дивилася на старого в капюшоні, що спирався на тростину. Поруч із ним стояли Інока та Тимур. Їх я чітко бачила. Так само як і те, що він передавав їм сувій…