Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео
Рід накривав у холі обід. Вестор уже повернувся і тепер порався біля каміна. Армаріс сидів у кріслі в глибокій задумі. На його колінах лежали якісь сувої.
- Армі, Вестор! – гукнула я хлопців. – Вітання!
- Емма, – демон відразу встав, переміщаючись до мене і укладаючи в обійми. – Як пройшло перше заняття?
– Емоційно, – чесно відповіла я. – Вчилася розуміти різницю між власними емоціями та як вони впливають на мою силу.
- І як?
- Вона – молодець, Армарісе. – Відповів за мене Габріель. – Швидко все зрозуміла, і, я гадаю, зможе взяти під контроль свої емоції.
- Цього мало, – скептично хмикнув демон.
- То ми тільки почали. Завтра вчитимемося ставити блоки і наводитимемо щит. Самооборона понад усе.
- Це правильно. Увечері я покажу, як ставити вогняний щит.
- Добре, – кивнула я. Від однієї думки, що вечір знову пройде з Армі, мені ставало тепло й радісно. Неважливо, що робити, головне – разом із ним.
- Погані новини? – спитав старий, спіймавши стурбований погляд Армаріса.
- Боюся, що так. Я отримав звіт від своїх охоронців та інформаторів. Тепер зрозуміло навіщо Іноці потрібний Амулет Вітру, який завжди належав твоєму роду, Емма. Він може зробити її непереможною, але тільки якщо їй його подарують або передадуть добровільно. Що в принципі рівносильне. Ти щось знаєш про нього?
- Ні, я ж говорила вже про це Посольському.
- Я пам'ятаю, саме його вони шукали у твоїй квартирі.
- Як він може виглядати хоч? – поцікавилася я.
- Я точно не знаю, – зізнався демон. – У кожного роду вони свої. Я ношу ось такий. Він зняв із шиї круглий срібний медальйон, що висів на мотузковій нитці, і простяг його мені на розкритій долоні. На ньому були зображені якісь руни та невідомі мені символи, а в самому центрі був жовтий камінь – бурштин, чи щось на нього подібне.
- Гарний, – відповіла я, заворожено розглядаючи річ. – Я ніколи раніше не бачила нічого подібного.
- Йому дуже багато років. Тисяч років. І передається він із покоління в покоління, оберігаючи та захищаючи не лише власника, а й увесь рід…
- Як цікаво... А що означають ці написи? І що це за камінь? Бурштин?
- Я тобі пізніше поясню, – він забрав у мене медальйон і надів на шию, сховавши під сорочкою. – Тут багато зайвих вух.
- Добре, – не стала сперечатися я.
- Досить шепотітися, ходімо обідати, – ззаду до нас підійшов Габріель.
- Вже йдемо, – Армаріс загадково мені посміхнувся і, взявши за руку, повів до столу.
- Весторе, а як пройшов твій день? Куди їздив? – Запитала я, коли всі, нарешті, розсілися за столом.
- Я зустрічався з Адріаном. Він приїжджав до Прикордонного. Він повідомляє мені про стан Алессандри час від часу.
- Як вона?
- Без змін, – зітхнув маг.
- Нічого, зовсім скоро все налагодитись.
- Угу, – кивнув він. – Тільки з кожним днем у мені згасає надія. Я навіть не знаю, що зі мною буде, коли мені скажуть, що вона… пішла. Назавжди…
- Весторе, що за дурниці! – сплеснула руками я. – Вона обов'язково видереться із цієї пастки прокляття.
- Так, друже, не варто так переживати. Почекай ще трохи. Як тільки ми розберемося з ворогами, займмося твоїм питанням – будитимемо твою Сплячу красуню.
- І що саме ти плануєш робити? – поцікавився Габріель.
- Нехай це поки що буде таємницею, – Армаріс загадково посміхнувся.
- Як скажеш, Володарю, – відповів той.
Я здивовано подивилася на чоловіків.
- Це стандартне звернення, Емма, – Вестор помітив моє здивування. Армаріс тобі хіба не казав?
- Ніт, – похитала я головою.
Ось чорт! Треба ж було по вуха закохатися. Я забула, хто він. Забула, що він Правитель та Володар цього Світу.
- Еммо, спокійніше. Для тебе я той самий Армі, – шепнув мені на вухо демон.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
