Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

Запанував хаос. Зваживши на обставини, наша група відступала в доволі непоганому порядку, але підлога була слизькою від цієї гидоти, а створіння продовжували вилізати. Один малюк, схожий на скорпіона, загнав жало мені в чобіт, але не зумів пробити його до тіла і застряг. Я незграбно тупнула по ньому другою ногою, ледь не втратила рівновагу. Один з найманців підтримав мене. Алебардники, справжні професіонали, вийшли вперед, щоб розібратися зі створіннями, які перли на нас хвилями. Вони виглядали як косарі з пекла, їхні алебарди косили цю гидоту немов коси.

-- Рухайтеся, ходімо, -- почула я слова Осскіла. А тоді я почула, як вгорі брязкають ланцюги.

Він виглядав як велетенський краб, але рухався зі швидкістю і грацією павука. Він був більшим за мене. І він був не один.

-- Не зупиняйтеся! – пронизливо закричав Хольгрен, за мить до того, як пасмо чогось, що виглядало як бридкий, жовтий слиз, вилетіло згори й вдарило його в груди. Гримаса огиди перекосила його обличчя, коротким жестом і різким чарівним словом він обірвав його. Тоді прилетіло ще одне, і ще одне, і раптово почалася справжня злива. Воно потрапляло в людей зліва і справа від мене – прилипало і тягнуло їх вгору.

Демонічні краби плетуть павутину зі слизу, подумала я. Я б з радістю прожила все своє життя, не знаючи цього.

Першими з нашої групи, хто загинув того дня, був аркебузир. Пасмо вдарило його в обличчя і смикнуло вгору в темряву. Я чула його приглушені крики. Тоді я почула хруст – це демон відкусив йому щось – і відразу після цього оглушливий гуркіт його зброї. Вони обоє впали на підлогу, нерухомі, значна частина їхньої анатомії була відсутня.

До мене дійшло, що під час першої атаки наша група розділилася надвоє. Хольгрен, Клюге, Осскіл і два мечники були в групі розташованій ближче до пічки, а я і решта найманців знаходилися більше, ніж за пів десятка кроків від них, ближче до коридору, з якого ми зайшли в кімнату. Мені не сподобалося, що я далеко від магів.

Але Хольгрен і Клюге контролювали ситуацію. Хольгрен нищив все вогнем, обвуглені шматки крабів сипалися вниз, а у Клюге з‘явилося щось схоже на батіг зі світла, яким він розтинав пасма і не давав, щоб наших людей затягували в темряву вгорі. Ми всі рухалися до виходу.

Чим ближче ми підходили до кінця кімнати, тим менше нас зачіпала шалена атака згори, яка інтенсифікувалася навколо групи Хольгрена. Проміжок між нами став ширшим, і коли нам вдалося дістатися до коридору, Хольгрен та решта були ще більше ніж на десять кроків позаду.

Хольгрен спіймав мій погляд.

-- Йдіть! Ми за вами! – вигукнув він.

Другим, хто загинув з нашої маленької армії, був алебардник.

Нас настільки захопило те, що відбувалося з Хольгреном та рештою, що нікому не спало на думку пильнувати за коридором. Тож Бош, чи те, в що Бош перетворився, просто підійшов і пронизав йому спину. Я зрозуміла, що ми досі в небезпеці тільки коли почула крик алебардника. Я різко розвернулася, готова метнути ножем.

Бош був водночас чимось меншим і більшим, ніж до того, як Хольгрен перетворив його тіло у велику червону пляму. Голова залишилася єдиним живим елементом у ньому. Решта була якимось шаленим сплавом металу і чарів.

Тепер він мав близько двох метрів росту. Його усміхнена голова з палаючими як в лихоманці очима була закована у велику брилу бурштину. Вона спочивала на великому, схожому на павуче тілі, зробленому з міді, заліза і сталі. По його фігурі пробігали маленькі блискавки, і сиплючи іскри, безладно виблискували актинічні спалахи світла.

Бош проткнув алебардника однією зі своїх передніх лап. Чоловік звисав з неї, його ноги трохи не діставали підлоги. Він бився в агонії.

Треба признати, найманці поводилися мужньо. Вони кинулися до Боша, але той виставив алебардника між собою і їхньою зброєю, прикриваючись вмираючим, як щитом.

-- Відпусти його, Боше, -- сказала я. Та він не послухав мене.

-- Як тобі мій притулок, Амро? – Його голос нагадував серію звуків органу, що походили звідкись з грудної клітки.

-- Я бачила і кращі бойні. Відпусти його, і може ми відпустимо тебе.

-- Я там бачу жирного брата мертвого злодія? Передай йому від мене, що його брат верещав, коли я відрізав йому пальці. Якщо він якимось чином вціліє. Якщо ти якимось чином вцілієш.

На це мені було нічого сказати. В мене було тільки одне бажання -- знищити мерзоту, в яку перетворився Бош. Я хотіла метнути ножем, але сумнівалася, що мені вдасться пробити бурштинову оболонку, в яку була закована його голова.

Найманець швидко втрачав сили. Він хапався за вістря в грудях, але з кожною миттю його рухи ставали щораз то слабшими.

--- Що робити, що робити? Зайнятися мною, злодійко? Чи зайнятися ними?

Він вказав іншою заляпаною кров‘ю, мідною лапою в напрямку кімнати, де Хольгрен і решта потрапили в пастку.

-- Облиш. Я не вчора народилася.

Я не мала наміру повертатися до нього спиною. І тоді я почула. Розкотистий, скреготливий звук.

А потім голос, який не був голосом, а чиєюсь присутністю в моїй голові.

Ворота відчиняються. Але поки що я не пролажу.

Я ризикнула і швиденько оглянулася.

Тепер павутиння демонів літало мов скажене. Клюге утримував площу навколо їхньої групи у відносній чистоті, невпинно хльостаючи своїм світловим батогом, але здавалося майже неможливим, щоб ті з нас, хто знаходився в коридорі, могли возз‘єднатися з ними й не бути спійманими. Однак я бачила їх і пекельний вогонь у печі. І те, що повільно пробивало собі шлях крізь вогонь. Схоже на величезну, роздуту гусеницю з тілом трупного кольору. Перед нею стояв Хольгрен.

Я відчула, як щось наближається і кинулася вбік. Гостра, як голка, нога