Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

Вони повинні бути на позиції, поки ми доїдемо до воріт Гейруса. Якщо щось піде не так, в них теж був сигнальник – другий аркебузир.

Величезний віз підкотився до воріт і продовжив свій шлях. Крізь невеличкі, скошені вікна прорізані по боках омнібуса я побачила зацікавлений погляд вартового. Тільки коли задній кінець омнібуса порівнявся з воротами, почали вискакувати люди з гострими предметами, а на обличчі вартового легке зацікавлення змінилося на страх. Коли повискакували всі інші, я рушила за ними. Не знаю, що вони зробили, але ворота перетворилися у викривлені уламки, проте це була не аркебуза, бо я бачила – і чула – як вона вибухнула хмарою смердючого диму. Я не бачила чи вона когось поранила, але дуже в цьому сумнівалася.

Вартовий лежав у незграбній позі на землі, з-під нього розтікалася калюжа крові. Інші вартові втікали – не на віллу, а в покинутий маєток по сусідству, люди Осскіла пустилися у погоню.

Ці два вартових налетіли на кількох своїх товаришів, які втікали в протилежному напрямку, друга половина приватної армії Осскіла насідала їх на п‘яти. Тоді зброя полетіла на землю, а руки здійнялися до неба. Загалом, все закінчилося трохи більше, ніж за хвилину.

-- Тепер починається небезпечна частина, -- сказала я Осскілу в той час, як найманців Гейруса зв‘язували й запихали в омнібус.

Ми залишили чотирьох людей сторожити полонених. Хольгрен і Клюге підійшли до дверей, як підходять до тигра. Вся решта, Осскіл, я і десяток озброєних чоловіків, чекали позаду. Вони довго щось бубоніли один до одного, інколи розмахуючи руками, тоді Хольгрен поклав руку на двері й повернувся до нас.

-- Коли ми зайдемо, тримайтеся поряд.

Рукою, що сліпуче засяяла, він штовхнув двері й ті з потужним гуком впали на підлогу. З неприродно темного приміщення вдарив сморід, наче від гнилих трупів. Вони з Клюге переступили через повалені двері в пітьму, ми рушили за ними.

Стіни немов розплавилися; покосилися і облупилися, як гнила плоть злізає з кісток. Мені дуже сильно захотілося бути десь в іншому місці.

-- Порча демона, -- пробурмотів Клюге, і Хольгрен похмуро кивнув. – Такої сильної я ще не бачив.

-- Це тупо, -- відповів Хольгрен. – Божевільно, небезпечно і тупо.

-- Може давайте доберемося до кімнати еламнерця, а тоді звалимо звідси? – запитала я. – Тоді ми спалимо тут все. Ззовні.

Я почула, як позаду мене хтось бурмоче щось на знак згоди.

-- Ми можемо спробувати, -- відповів Хольгрен. – Але не дивуйся, якщо наша мапа виявиться нічого не вартою. Це місце перетворилося на ворота до пекла. Закони часу і простору тут не дуже діють.

-- Ходімо, -- сказав Осскіл. – Годі балакати.

Це місце діяло навіть на його залізні нерви.

Хольгрен кивнув на знак згоди, вичарував кулю світла, яка поплила поперед нас, і вирушив по коридору, Клюге і всі інші позаду.

Коридор був надто довгим.

Ми йшли і йшли, і за моїми підрахунками повинні були вже впасти з кручі в Драконове море, перш ніж дійшли до місця, де коридор розгалужувався наліво.

Чого не було на мапі. Зате він був заповнений кров‘ю і шматками тіл.

Кінцівки, кишки, ступні й пальці були розташовані чудернацькими узорами на вкритій плиткою підлозі. Там була купа голів. Деякі досі моргали. Одна з них мала моє обличчя.

-- Гаразд, -- сказала я. – Тоді ходімо назад і спробуємо зайти в кімнату еламнерця через вікно. З Бошем розберемося пізніше.

Енергійніше бурмотіння на знак згоди позад мене. Я ставала щораз популярнішою серед найманців.

Хольгрен посміхнувся, і це як не дивно, взявши до уваги, що нас оточувало, викликало в мене ще більшу симпатію до нього.

-- Можна спробувати, -- сказав він. – Лорде Осскіле?

Осскіл втупився в гнилу руку, що тягнулася до його чобота, з виразом хворобливого захоплення на обличчі. Дуже повільно він підняв ногу і тупнув по чорних пальцях з потрісканими нігтями, що пхали її вперед. Він тупав поки не розтрощив кістки на друзки. Тепер рука просто лежала і тремтіла.

-- Так, -- нарешті сказав він. – Давайте.

-- -- --

Коридор більше не вів назад до виходу, відкрили ми після п‘ятнадцяти хвилин ходьби. Не було жодних розгалужень чи поворотів, але ми опинилися в чомусь, що можна назвати кухнею. Якщо в пеклі існують кухні. В приміщенні була велетенська пічка, зі стелі звисали гаки з шматками плоті, з якої капала кров, і похитувалися на легенькому вітерці, якого ми не відчували. Пічка була холодною, але на схожому на спис рожні крутилася людиноподібна форма, обвуглена і почорніла. Голови в неї не було.

Простора підлога була вкрита лайном, тельбухами й жовчю. В кімнаті панувала цілковита тиша, якщо не зважати на скрип заржавілих ланцюгів, на яких висіли гаки. Стеля губилася в темряві.

В дальньому кінці кімнати знаходилися двері. Хольгрен вирушив у тому напрямку, чарівне світло над його головою. Щоб не залишитися у пітьмі, ми були змушені піти за ним, хоча я впевнена, що ніхто не палав бажанням брести через ту мерзоту, яка вкривала підлогу.

Ми були десь посеред кімнати, коли в пічці бухнуло полум‘я, загуло і засяяло пекельним зелено-блакитним світлом.

Тоді крізь підлогу почали прориватися якісь створіння.

Наскільки я бачила, вони всі були різні, але кожне трохи нагадувало комаху; тіла вкриті хітином, бездушні, чорні, як гагат фасеткові очі й ціла купа жал, кліщів і колючих ніг. Найбільше було розміром з кімнатну собачку. Але їх було багато.

-- Назад! – закричав Хольгрен, завертаючи в бік коридору. Одне зі створінь стрибнуло йому на обличчя і він ляпасом збив його, заробивши криваву