Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

-- Знаю, я мигцем зауважив. Принаймні тепер йому буде важче сховатися. Навряд чи йому вдасться найняти кімнату чи взагалі зробити щось там, де його можуть побачити люди.

Поки я розмовляла з Хольгреном, Осскіл поставив одного з вцілілих найманців біля вікна, а іншого біля дверей. Клюге оглядав трупи і коло в якому спочивав Гейрус – Червона Рука. Мабуть, професійна цікавість.

-- Передусім, -- сказав Осскіл. – Потрібно щось зробити з цим будинком жахів.

-- Згоден, -- промовив Хольгрен.

-- Чудова ідея, -- втрутилася я. – А так, між іншим, як ви збираєтеся закрити ворота в пекло?

-- Вогнем, звісно, -- відповів Клюге.

-- Вогонь вогнем. Але тоді вам доведеться запечатати їх, щоб якийсь інший шалений ідіот не відкрив їх заново.

-- І як ви це зробите? – запитала я його.

Він знизав плечима.

-- Чарами і здоровенною купою великих і важких каменюк.

-- Колись іншим разом, -- сказав Осскіл. – Спочатку давайте заберемо наших мертвих з цього клятого місця, тоді спалимо його дотла.

-- -- --

Клюге і ще один найманець пильнували, щоб ніхто не підкрався до нас, поки ми витягували тіла решти через вікно. Це був найкоротший шлях, і до того ж ніхто не хотів зайвий раз ризикувати в коридорах вілли. В принципі, я була не проти; мені не хотілося думати, що ці мертві хлопці будуть спочивати в згарищі будинку. Може я й не знала їх, та хай там як, негоже було залишати їх тут. Але я не палала бажанням особисто тягати трупи.

Я не надто вразлива. Я переймалася не тим, що доводиться торкатися їхніх трупів. Мене турбував вигляд кривавих відбитків рук на їхніх обличчях, і знання, що я можу бути наступною. Якщо Червона Рука хоче моєї смерті, то мені гаплик. Навіть якщо тільки частина розповідей про нього правда, то він існував протягом багатьох поколінь, приносячи смерть королям і королевам, священникам і генералам, торговцям і навіть божкам. Червона Рука був буквально тим матеріалом з якого утворюються легенди… й кошмари.

Коли ми перетягнули всі трупи, залишені Червоною Рукою, я повернулася до Осскіла.

-- Мені неприємно це казати, але там є ще двоє. Аркебузир вбитий демоном крабом і алебардник, якого прикінчив Бош.

-- Знаю, -- відповів він. – Але ми не будемо ризикувати своїм життям, щоб забрати їх.

Він похитав головою.

-- Ми були не готові. Я був не готовий, не до цього. Не варто було продовжувати, як тільки ми побачили, в що перетворилося це місце.

-- Не думаю чи щось змінилося б, якби ми привели сотню людей, -- сказала я йому. – Або десяток магів. Ви не бачили, як рухався Червона Рука. За три секунди вісім трупів. До такого ворога неможливо підготуватися.

Він тільки похитав головою.

-- Ми повинні були відразу спалити це місце дотла, -- сказав він.

– Але тоді Ви б ніколи не мали певності чи вбивця Корбіна загинув.

-- Я пережив би це. В ретроспективі. Я йшов помститися за одну смерть. Тепер їх ще десять, а я ні на крок не наблизився, щоб розібратися з вбивцею мого брата.

-- Такі розмови Вам не личать, лорде Осскіле.

Він підняв брову.

-- Це пролунало зверхньо.

Я знизала плечима і вказала на Хольгрена.

-- Я проводжу забагато часу поряд з ним.

Принаймні це викликало в нього посмішку.

-- -- --

Хольгрен і Клюге знесли віллу мегавогнем. З певним задоволенням я зауважила, що Клюге перестав на півдорозі. Він виглядав так, наче пробіг від Драконових воріт до Променаду не зупиняючись.

Потрібно визнати, що Хольгрен виглядав не набагато краще, коли закінчив. Я хотіла пожартувати, але жоден з магів був не в настрої.

Поки вони палили будинок, всі інші завантажували мертвих у омнібус разом з в‘язнями. Алану не сподобається кров. Алан це переживе.

Я взяла в одного з хлопців бурдюк з водою і простягнула його Хольгрену, який оглядав руїни вілли. Він взяв його з виразом вдячності й жадібно напився.

-- Отже. Гадаєш Бош там? – запитала я його.

-- Боюся, що ні.

Він витягнув компас виготовлений з волосся Боша. Стрілка вказувала на схід.

-- Не розумію. Вона вказує на будинок. На те, що з нього залишилося.

-- Якби ж то. Якби він був так близько, то стрілка би безцільно крутилася. Він значно дальше.

-- Але там Драконове море.

-- Саме так. Йому не потрібне повітря, щоб дихати, й від нього мало що залишилося, щоб привернути увагу голодної фекли.

-- Яйця Керфа. Отже, нам його ніяк не дістати?

-- Так. Наразі. Щось мені підказує, що він не з тих, хто буде довго драпати по дні моря. Ми ще з ним зустрінемося, і то невдовзі.

-- -- --

Я була смертельно змучена. Як тільки ми добралися до Веретен, я попрощалася з іншими й вирушила спати до своєї нової криївки, пообіцявши зв’язатися з Осскілом і Хольгреном наступного дня. Не знаю, що Клюге і Осскіл зробили з вартовими еламнерця чи з трупами. Не знаю також, що Міра і Алан подумали про стан, в якому їм повернули омнібус. Однак він був цілий, отже вони не повинні надто зажуритися.

Мабуть, потрібно було піти з Хольгреном в його притулок, але він був надто далеко. Замість цього я попленталася до травниці, в якої я орендувала кімнату і пролізла через вікно.

Коли я залізла під одиночне запилене простирадло, яке прикрашало нари в темній кімнаті з дивним запахом, мене тривожила одна думка.

Дрібниця, яка швидше