Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

-- Тепер вже трохи запізно. Бош перший напав на мене, і я дуже сумніваюся, що Червона Рука дасть мені спокій тільки тому, що я скажу “пробачте” і “ну, будь ласочка”.

Він потер свою лису голову і зітхнув.

-- Ну що тут скажеш? Шкода, що ти не прийшла і не поговорила зі мною раніше. Звісно, я дуже розумний, але я не можу скасувати те, що вже зроблено.

-- Як ти такий мудрий, старий, то може скажеш мені хто прикінчив Корбіна?

-- Справжня мудрість полягає не в тому, щоб знати правильну відповідь, а в тому, щоб поставити правильне запитання.

-- Гаразд. Між іншим, мені пора. Я ще маю побувати на трьох похоронах.

Я встала.

-- Ти що не хочеш знати правильне запитання? – запитав він.

Я зітхнула. Ні, не хотіла. Вірніше, так, хотіла, але це не означало, що мені це подобається.

-- Звісно. Чом би й ні.

-- В кого була причина бажати Корбіну смерті, крім твоїх двох нових ворогів?

-- В цьому вся справа, Фенгале. Я й гадки не маю.

-- То може вже пора почати виясняти? Як будеш мати час.

-- Так, як буду мати час.

-- І заради любові до Ісін, зайди до Локвуда і забери свій пакунок. Він мене вже кілька днів дістає з цим.

-- Як буду мати час, старий! – сказала я, виходячи в двері.

Розділ 25

Він був не такий гарний, як гробниця Корбіна, але мавзолей для васалів Трасена і так був набагато розкішнішим ніж місце останнього пристанища, що швидше за все чекало на мене.

Я зустріла Осскіла, трьох професійних плакальників і двох вцілілих найманців в некрополі пізнього вечора, за годину до заходу сонця. Хольгрен прислав вибачення і погребальні дари, пославшись на “неймовірну зайнятість”. Гадаю, йому просто не подобаються похорони, хоча він і живе поряд з трупами. Погребальний стіл був більшим, але загалом церемонія була така ж як у Корбіна. Дякувати богам, хтось змив сліди Червоної Руки з їхніх облич і акуратно зашив їх. На них був гарний одяг під гарною бронею і з ними була їхня зброя, блискуча і гостра.

Я прийшла якраз на трапезу, яка виявилася доволі стерпною. Проста їжа, без м‘яса. Я довідалася, що троє професійних плакальників були братами, хоча в кожного було інше прізвище: Валлум, Штумполе і Брок. Я навіть не намагалася розгадати як це можливо. В мене було достатньо своїх клопотів.

Осскіл виголосив церемоніальну промову, ми випили погребального вина, і раптом, на якусь мить, вони перестали бути трупами. Наймолодший, той який вибив двері на свою загибель, дивився на мене з соромливою посмішкою на обличчі. Інший, той що посередині, просто виглядав на збентеженого. А той що на кінці, мечник, був явно розлюченим, хоча якимось чином я знала, що не на нас.

Ми випили за них, а вони підняли свої стакани за нас, молодшому довелося підштовхнути ліктем того, що посередині. А тоді вони знов стали просто трупами, й ми поклали їх в мавзолей у золотому вечірньому світлі.

Коли ми зачинили двері, я повернулася до Осскіла.

-- В день смерті Корбіна, Клюге і констеблі обшукали його дім.

Він кивнув.

-- Знаю. Мені сказали.

-- Отже, Ви знаєте, що вони знайшли? – Лист, який за словами Клюге, означав, що Корбіна можуть запросити назад у сім‘ю. І перстень-печатку Трасенів. Слова Дарувнера не давали мені спокою весь шлях до Некрополя. В кого була причина бажати Корбіну смерті?

-- Я знаю, що вони знайшли докази, що він був злодієм, і лист, який я йому відправив разом з сімейним перснем. Чому ти питаєш?

-- Ви йому відправили лист?

-- Звісно. Ще раз, чому ти питаєш?

-- Що було в тому листі?

-- Не впевнений, що тебе це обходить, Амро. Сімейні справи, і хоча ти мені подобаєшся, ти не сім‘я.

-- Але я була його другом, і тому прошу Вас розповісти мені, що було в листі.

Він довго і пильно подивився на мене.

-- Про це більше ніхто не може довідатися.

-- Даю слово.

-- Мій батько – голова сім‘ї, але по-справжньому він вже не контролює навіть себе. Тепер я відстоюю наші інтереси й приймаю рішення відносно сім‘ї. І тепер, коли мій батько не в стані заперечити, я хочу… хотів, щоб брат повернувся. Я хотів, щоб він повернувся в сім‘ю, додому, хоча б до доньки, якщо не до дружини. Я хотів, щоб він був частиною її дитинства, поки в неї ще залишилося трохи дитинства. Але я запізнився.

Мені стало соромно за те, що я сумнівалася в ньому. Адже Корбін, як молодший брат, і так не міг претендувати на спадок, поки Осскіл був живий.

-- Тепер ти скажеш мені навіщо тобі це знати? – запитав він, його голос був швидше змученим і пригніченим, ніж злим.

Я не хотіла відповідати йому. З кількох причин. Але він заслуговував знати.

-- Існує можливість що Бош і Гейрус не вбивали Корбіна, -- сказала я.

-- Але що це має… -- його погляд став жорстким. – Ти підозрювала мене?

-- Ні. Не дуже. Але хотіла переконатися. Ви поступили б так само.

Його жорсткий, холодний погляд зм‘якшився.

-- Гадаю, що так. Але чому ти думаєш, що вбивцею може бути хтось інший?

-- Я розповім Вам про це пізніше, --