Історія Юхима - Роман Квант

– Гаразд, – погодився я після внутрішніх вагань та сперечань із своїми думками.

Пенелопа повела нас у якесь підсобне приміщення, що було розташовано зліва від сцени. Там було кілька стільців, сундук із сценічними костюмами, та шафа, замкнена на замок. Голі, обшарпані стіни свідчили про те, що тут вже давно не робили ремонт. Ми посідали на стільці. Утворивши невеличке коло, наче мали змову проти цілого світу, ховаючись у власному мікрокосмі. Я був трохи напружений, але розумів, що за кілька хвилин стане легше. Не суттєво, що станеться далі, але в будь-якому разі воно станеться і далі простіше буде жити.

– Юхиме, я за фахом лікар-психіатр. Пенелопа дала зразок сторінок із щоденника Сергія. Я взяв його на дослідження, а потім дав на графологічну експертизу. Тобі цікаво дізнатися, який результат ми отримали? – поцікавився Ігор.

– Навіщо?

– Що «навіщо»?

– Навіщо було проводити дослідження без мого дозволу? Що за лайно?! Я не просив проводити довбані дослідження!

– Любий, не гнівайся так. Ми тобі лише допомагаємо, – Пенелопа м’яко поклала мені руку на плече.

За будь-яких інших обставин цей ніжний дотик викликав би у мене імпульси збудження, схвилював би до нестями. Але щось сталося. Сталося таке, що противилося усьому, що торкається мого феномену. Навіть опіка та допомога жінки, яка мені не байдужа, викликала відразу, бо я не прагнув, щоб мене намагалися викрити і не вірити словам.

– Я не просив допомоги. Ти мені не повірила, інакше б не зверталася б за порадою до психіатра. Отже, ти мені збрехала.

– Ні, бо ти сам себе загнав у темний кут. Ти знаєш, хто автор того щоденника, який ти давав мені читати?

Вона дивилася так стривожено і жалісно, що мене аж кинуло у холодний піт. Мене сковував міцний страх такими невидимими ланцюгами, що кожен мій рух давався так важко, що я віддавав перевагу не рухатися, а перечекати ці пертурбації.

– Сергій. Я його так і не зміг знайти.

– Бо ти не там шукаєш. Ти вкладав усі сили у зовнішні пошуки, а потрібно було зануритися у внутрішнє, перманентне «я», – зауважив Ігор трохи нудним тоном професійного лектора.

– Про що ти в біса говориш?

– Про те, що ніякого Сергія не існує. Не дивно, що журналіст його не бачив і нічого не знає. Автор щоденника – ти, Юхиме. Це ти писав його. Результат графологічної експертизи показав дев’яносто відсотків збігу почерку. Це ти писав.

– Ні, це не можливо! Ви брешете! – це була моя перша реакція на його слова, які намагалися пробитися до свідомості своїм гострим, як ніж лезом і пробити стіну заперечення та власних ілюзій.

Та, мої слова лунали не дуже переконливо. Я зіткнувся із уважним поглядом Ігоря та сумними рисами обличчя Пенелопи. Вони мовчки сиділи, наче чекали, що я повинен далі щось говорити.

– Ось висновки графологів, – Ігор протягнув аркуш паперу, на якому було написано кілька абзаців тексту синьою кульовою ручкою. – Бачу, тебе це лякає, але істина одна. А ось зразок твого почерку та сторінки із щоденника. Придивися уважно і ти побачиш, що тут все збігається.

Ігор протягнув мені папери, які я не хотів дивитися, мовби боявся того, що дізнаюся правду, яку свідомо не готовий прийняти. Спершу я ознайомився із графологічною експертизою – вона була не зовсім формальною, але треба бути безумцем, щоб сумніватися у висновках фахівців, – яка коротко свідчила про майже повну ідентичність почерків автора щоденника і одного запису на аркуші паперу, зробленому мною. У свої аргументи графолог приводив велику схожість нахилу букв вправо, довгі закарлючки, унікальність деяких букв, властивих мені, та інші тонкощі, на які я взагалі ніколи не звертав жодної уваги. Кілька разів я дуже уважно вчитався в цей коротенький текст, наче прагнув його закарбувати у своїй пам’яті, як клеймо, залишене від розпеченого заліза на шкірі. На другий та третій раз, до мене прийшло певне розуміння. Висновок був безпристрасним, практично об’єктивний, відсторонений настільки, наскільки взагалі це може зробити стороння людина, що не мала корисних цілей. Плекаючи ще ледь жевріючу надію, що це помилка або я не так щось збагнув, я взяв зразки почерки – свій та Сергія, підніс аркуші паперу ближче до денного світла, що линуло широким сонячним потоком крізь маленьке віконце, висвітлюючи більшість темних закуточків, розганяючи та знищуючи останні тіні минулого.

Без жодних вагань, я вимушений був зізнатися, перш за все собі, що почерк збігається. Причому це не випадковість. Існувала велика ймовірність того, що щоденник писав саме я. З гірким болем та докором сумління я дивився на записи, автором яких вважався загадковий Сергій, і все більше лякався того, що це міг написати я.

Але ж так не буває!

– Не буває? Ще й як буває! – прокоментував мої думки Ігор, які я, мабуть, несвідомо озвучив у голос. – Нарешті стався прорив, якого ми так чекали. Прозріння – це перший крок до виходу із цього лабіринту. Юхиме, я вас вітаю. Це – перша перемога для вас.

– Яка перемога? – здивувався я, ще не оговтавшись від шоку та відчуття ірраціональності усього існуючого. – Я не просив допомоги психіатра. Вважайте мене ким хочете, але я не вважаю себе хворим і не збираюся лікуватися. Крапка!

Вочевидь я вимовив це на підвищених тонах, дуже різко із нотками екзальтації в голосі, бо вони здивовано між собою перезирнулися. У Пенелопи в очах блимнув якийсь холодний вогник, що я ніколи не помічав, наче між нами з’явилася стіна відчуження. Чи може це лише мені здалося?

– Послухайте, що я вам скажу, – Ігор перемістив стілець ближче і уважно зазирнув мені в очі простим поглядом. – Не треба лякатися. Ніхто нікуди вас не забирає. Я вам ще не казав, але окрім науки я займався певним часом парапсихологією, тобто, псевдонауковими дослідженнями, які не мали жодного ґрунту під собою, ніякої підтримки, а лише осміювання та осудження з боку людей. Тому, мої проекти пішли у підпілля. Я цікавився надприродними здібностями людей, астральними подорожами тощо. Потім, робота психіатра витіснила мої молоді пориви у містику. Тобто, раціо перемогло емоціо, точність задавила абстрактність, але в душі я залишився трохи метафізиком та окультистом. Можливо, ви дійсно живете у часі так, що усе йде для вас навпаки. Але автор щоденника ви. Це незаперечний факт. Тобто, для вас з’явилася нова відправна