Історія Юхима - Роман Квант
– Я чекав цієї зустрічі. Рано чи пізно ти би прозрів.
– Про що ви говорите? – не зрозумів я.
Журналіст байдуже подивився на малих дітей та молодих мам, які катали немовлят у колисці. Усе відбувалося природно і цілком логічно, та водночас щось бракувало навкруги. Бракувало якоїсь деталі, події чи декорації навколишнього світу. Я піймав себе на думці, що став постійно усе піддавати сумнівам та у всьому шукати якісь розбіжності. Куди це почало мене заносити?
– Подивися, як невимушено, життєрадісно бавляться діти! Як вони граються на вулиці, веселяться та не переймаються всілякими дрібницями. Їх не турбують жодні питання податків, інфляції, проблем на роботі чи вдома, виплата кредитів, навіть важкі хвороби рідко їх навідують. Вони, наче янголи – невинні та чисті. Мені приємно так спостерігати за їх життям. А от дорослим цього бракує. Ми вже не можемо скинути маски, радіти простому сонцю чи дощу, щиро сміятися від дрібнички. Дорослі лише усвідомлюють, що все – тлін, а весь світ – це квінтесенція театру абсурду. Згоден?
– Можливо, але це думки старої людини, якій усе байдуже. Ви старі душею. Даруйте, але це виглядає так.
– Як є, так є. Нехай все залишається без змін. Подивися навкруги, невже ти не помічаєш, що тут відбувається щось не так? – раптом запитав Іван і хитро посміхнувся мені, примруживши очі від занадто яскравого та пекучого сонця.
– Що не так? Я взагалі приїхав, щоб поговорити про цього Сергія. Я уважно читав щоденник, але багато чого не зрозумів…
– Холера, що тут не зрозумілого? Ти вже знайшов Сергія?
Я ствердно кивнув, відчуваючи, що не годен навіть промовити слова у голос, мовби хтось не дає мені цього зробити. Далебі, мені було просто лячно настільки, що забракувало мови на певний час.
– Коли ти зрозумів, що Сергій – це вигадане ім’я, яким ти користувався раніше, коли давав мені цей щоденник?
– Отже, ви… ви про це знали? – не приховуючи повнісіньке розгублення вимовив я ледь чутно.
– Аякже. Я навмисно не казав тобі, що впізнав відразу, коли ми побачилися, точніше побачимося через декілька днів.
Я ковтнув слину, яка заважала мені у горлі і почав відчувати задуху та запаморочення. Атмосфера почала нагадувати один із знаменитих трилерів Альфреда Хічкока, коли тривожне очікування та страх персонажа доповнюються відповідною музикою, що додає трохи моторошності. Спочатку у мене забракувало дихання на кілька секунд, а потім я почав судомно хапати повітря у легені, наче щойно пробіг цілий марафон і валюся з ніг від смертельної втоми.
– Це не можливо. Іване, звідки ви можете знати, що станеться через кілька днів? Адже лише я рухаюся у часі назад, тобто пам’ятаю, що вже відбувалося. Ви самі казали, що взагалі не вірите у цю маячню. Я пам’ятаю, що ви говорили, що вважаєте Сергія божевільним. Хіба ні?
– Ми усі божевільні у вигаданому світі. Проблема в тому, що ти ніяк не хочеш прокинутися від ілюзій і збагнути, що усе відбувається ірраціонально. Юхиме, ну, подивися уважніше. Що тобі нагадує наш світ? Тільки уважно подивися.
Скептично скривившись до його прохання, я все-таки ще раз пильно подивився навкруги, очікуючи побачити якусь істину, певне одкровення чи бодай підказку до усього. Та картина реальності здавалася такою звичайною, буденною і до нудоти простою, що я не міг помітити нічого незвичного. Світ, як світ – що може бути у ньому надзвичайного. Звісно, я давно відчував, що сенс існування абсурдний, але це було, радше, вплив на мене ідей Камю та Сартра, ніж власні переконання. Тим паче, навіть їхня філософія була лише окремою інтерпретацією, тобто, суб’єктивною точкою зору.
– Звичайний світ. Як на мене, він занадто реальний та занадто болісний, коли усе відчуваєш, – помітив я.
– Занадто реальний – кажеш? Чуваче, так ти солодко спиш і все бачиш крізь рожеві окуляри. Це не реальність, а бутафорія, імітація Всесвіту. Гра уяви, ілюзія, проекція твоєї підсвідомості. Врешті решт, це – сон. Називай, як хочеш, але всі ці слова, як ніколи точно відображають справжню дійсність речей. Скажи, ти коли-небудь бачив, щоб твоє життя було таким нелогічним?
3
Я знизив плечима, мовляв, у кожного в житті бувають алогічні моменти і життя взагалі не можливо звести до простих формул, пояснень чи описів.
– Звичайно, усе складно, бо ти зараз не живеш. Скажи мені, звідки я знаю, що відбудеться у майбутньому? Звідки мені відомо, що ти розгадав загадку щоденника Сергія? Чому ти борсаєшся у одних протиріччях та дивацтвах, хоча у будь-якому житті не буває стільки збігів, стільки загадкових подій і незрозумілостей? Чому?
– Ти очікуєш від мене пояснень. Але не розумієш, що іноді питання важливіші за самі відповіді, – я навіть і не помітив, що перейшов на ти, наразі це було не важливо. – Погоджуюся, що дуже багато чудасій, але я і не хочу усьому шукати пояснень. Я зайшов у глухий кут і не збираюсь решту життя витрачати лише на пошуки відповідей. Їх може не бути.
Орловський закашлявся, що аж сльози виступили на очах. Він витяг з кишені білу хусточку і протер вологі очі.
– Діло говориш, але трохи зміни напрям руху. Юхиме, я вже вкотре намагаюся до тебе достукатися, але ти не чуєш чи не хочеш чути. Ти уникаєш питання, бо боїшся собі відповісти. Дай відповідь хоча б на це: звідки мені було знати, що у майбутньому за декілька днів ми будемо розмовляти про щоденник?
А й справді – звідки? Кілька разів я подумки задав собі це питання, розуміючи, що Годо можна не дочекатися, хоча абсурдність існує у кожній молекулі та кожному атомі цього безконечного Всесвіту, який розгортається перед нами, наче спіраль все далі та далі. Я міг шукати будь-яке пояснення, навіть саме безглузде, проте чудово розумів, що це не більше, як фантазії, які не мають жодного практичного значення.
– Що – не готовий дати відповідь? Воно легше уникати таких важких питань. Але ти хотів начебто пролити світло, а потім раптово пасуєш. Розберись вже із своїми бажаннями.
– Не знаю навіть, що й казати. Може в якомусь паралельному житті ти пам’ятаєш, як
