Історія Юхима - Роман Квант

– Вдома залишив. Там усе зводиться до божевільної, прямо маніакальної ідеї стати надлюдиною, піднестися над примітивними людьми, стати, як Бог всесильним. Звісно, цей Сергій був помішаний на ідеях Ніцше. До речі, його філософія користувалася шаленою популярністю у німецьких нацистів, а Гітлер взагалі вважав її своєю настільною книгою. Не дивно, що ідеї Заратустри можна легко трактувати на власну користь, бо книга побудована на алегоріях, як у Біблії. Кожну фразу можна взяти з контексту і інтерпретувати так, як тобі зручно.

– Так ти хочеш розшукати того Сергія? – задумливо запитала вона.

– Можливо. Але він загадковим чином зник. Тим паче, я не впевнений, що з ним насправді відбулося теж саме, що і зі мною. Усі мої розшуки поки що обриваються на половині. Цей журналіст Орловський міг прибрехати для своєї книжки, а ще більше про своїй душевній простоті не знати багатьох речей. Може, той чувак дійсно був психічнохворим і за ним плакала Ігрень.

– То може Сергій зараз на дурці?

– На Ігрені? Хто знає. Але мене туди не допустять розпитувати, а з такими запитаннями я й сам можу стати постійний пацієнтом серед жовтих стін під пильним наглядом санітарів. Ну його на хрін! Навіть, якщо у мене проявляється божевілля, то я не хочу йти на лікування. Краще жити, доки це життя ще більш-менш сприятливе. Пенелопо, ти ж не думаєш, що я безумець? Просто, мені усе нагадує сюрреалістичний сюжет із фільмів Девіда Лінча. Якась містика, мішанина фактів та вигадок у міцний вузол. А може це мені сниться усе?

Дівчина поворушилася під ковдрою, а потім ніжно притулилася до моїх грудей, подарувавши мені вдячну посмішку, що ми були разом.

– Я не думаю, що ти псих. Звичайно, усі ці речі такі дивовижні, надзвичайні, бо виходять за межі розуму. Але ж це прекрасно, намагатися пізнавати те, що не підвладно нашій свідомості, хіба ні? – коли я кивнув головою, вона продовжила. – Ти добре казав про кожну мить, яка відбувається один-єдиний раз. На жаль, деякі події накладають відбиток на усе подальше життя. Твоє життя дуже змінилося під впливом феномену часу. Але я не вважаю тебе психом. Ймовірно, тобі потрібна кваліфікована допомога спеціаліста, наприклад, парапсихолога.

– Кого? Оці медіуми, екстрасенси здебільшого шарлатани. Лише викачують з тебе гроші і кажуть всяку муру, яку ти хочеш почути. Що вони нового мені скажуть або чим допоможуть?

– Юхиме, ти не повинен здаватися. Я знаю одного психіатра…

– Борони Боже! – відразу перебив я.

Мені стало трохи неприємно від перспективи опинитися віч-на-віч і розмовляти із тим, хто залазить тобі в душу, копирсається там, наводить порядок, а ще міняє увесь розклад, залишаючи потім чужі сліди. Ні, я ніколи не любив цих мозговправів.

– Ти дослухай спочатку, а не ставай на дибки. Мій хороший знайомий працює у лікарні. Він ще гарний гіпнотерапевт, але він ніякий не шарлатан, а досвідчений лікар. Можливо, саме це ти потребуєш. Ти можеш не пам’ятати усього. Якщо десяте червня стало спусковим гачком, після чого час пішов для тебе назад, то повинна бути причина. Гіпноз допоможе винести на світло усі найменші дрібниці, які ховаються у темних закуточках підсвідомості.

Я тяжко зітхнув, розуміючи, що це мені все менше подобається.

– Марна трата часу. Якщо Сергій зник, то увесь слід губиться.

– Та що ти зі своїм Сергієм заладив?! Ти про себе подумай. Той щоденник має підказки.

– Підказки я тепер шукаю у висловах Заратустри. Здається, автор щоденнику був одержимий ідеями про смерть Бога. А ще в мене таке відчуття, ніби ця розмова дежав’ю. І процес читання щоденника, пробуджує спогади, наче це знову дежав’ю. Усе суцільне дежав’ю. Скажи, Пенелопо, ти це помічаєш зараз?

Слова я вимови дуже емоційно, патетично, від чого їх первинний сенс почав утопати у цій патетиці. Сам пафосний тон, наче іронізував над змістом слів. Але тривала пауза додавала ще більше таємничості і можливості додумувати те, що я так ще не наважився сказати.

2

– Що ти сказав? – нарешті озвалася вона, порушуючи тишу ледь чутними словами, які заледве були голоснішими, ніж моє власне гупання серця, що нагадувало відбійний молоток.

– Ти чула. У тебе дежав’ю часто бувають? Особливо, коли ми знаходимося разом?

– Постійно. Я вже перестала їх помічати.

– Тобто, ти пов’язуєш їх зі мною?

– Так. Ці спогади виринають частенько, коли ми розмовляємо. Я вже навіть не впевнена, що це воно. Може ми дійсно про подібне розмовляли, якщо час для тебе змінюється. Але у мене така відчуття, мов ми не один раз говорили про щось подібне. Боюся, за цим криється щось вкрай важливе.

– Може ти від мене щось приховуєш? – підозріло запитав я, відчувши, що її поведінка стала якоюсь дивною та неприродною.

Вона відсахнулася, ніби я дав ляпасу їй.

– Ти чого?! Що я повинна від тебе приховувати.

– Звідки ти тоді постійно пам’ятаєш мене, коли ми щоразу зустрічаємося на день чи два раніше? Тобто, ці зустрічі для мене пройдені вже, а тебе вони чекають у майбутньому. То як ти усе чудово можеш знати, га?

– Ми вже про це говорили з тобою. Може справа у паралельних світах, які перетинаються. Дежавю зі мною часто трапляється. Та я не знаю, що і коли могли відбутися повторно. Ось у чому річ.

– Якось у тебе легко виходить списувати усе на псевдонаучні пояснення, буцімто існують паралельні всесвіти. Скажи чесно, є щось таке, про що я не знаю, але мав би знати?

Ну, все, пані та панове, карти відкриті. Тепер чекаємо черговий хід з боку суперника. Її лице вкрилося червоними плямами, а в очах заблищав якийсь страх чи сумнів. Я намагався зазирнути у глибину дзеркала душі, але дівчина швидко опустила очі, мотнувши головою. Золотисте волосся розсипалося по плечах і закрило частину обличчя, тим самим приховуючи міміку на лиці.

– Юхиме, ти мене ображаєш. Я відверта з тобою постійно. Ми весело проводимо час, а ти мене підозрюєш у якихось дурницях.

– Це не дурниці! Це – моє життя. І у мене є глибокі переконання, холера, що ти щось приховуєш. Я це відчуваю і бачу по твоїх очах. Оця про хрінотінь про паралельні світи і дежав’ю