Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

Біля старого млина, що вріс кількома сотнями своїх років у берег славної Горині-річки, людно, гамірно, спекотно. Бог цьогоріч дав щедрий урожай хліба. Зернинка до зернинки працьовиті селяни зібрали його, змолотили і тепер привезли до млина. Довколишні села умліли від ситості, від передчуття осіннього перепочинку, майбутніх весіль, що невдовзі почнуть грати по всій Україні...

Обабіч дороги, яка вела до млина, стояли вози, навантажені збіжжям із запряженими волами та кіньми. Коні стригли вухами, прислухаючись до навколишніх звуків, і ліниво відганяли мух, що насідали на них. Сумноокі воли меланхолійно румигали жуйку і сонно моргали, мріючи, що скоро спаде спека, хазяї їх розпряжуть і дозволять відпочити від важкого ярма... Сідало сонце, переливаючись на річкових хвильках веселими колючими відблисками. Річка манила прохолодою, у ній плескались дітлахи та граюсись у свої потішні забави. Старший люд повагом сидів на возах або лежав, куняючи в тіні возів, спав під возами, димів люльками, гриз соломинки, пліткував із сусідами, грав у карти або лузав насіння. Усім не терпілось якнайшвидше змолоти борошно, щоб засвітла дістатися дому. І вони, чекали у цій довгій вервечці возів, із заздрістю подивлялися на щасливців, котрі повертали від млина із мішками, повними борошна. Радісні щасливці, присипані білим борошняним пилом, прощалися з товариством, підіймали шапки і злегка схиляли голови...

На легкій бричці над’їхав місцевий виборний пан Дуля з отцем Пилипом (в миру Коритом) із васильківського Собору Всіх Святих. Батюшка, схоже, повертався з хрестин, устиг мелькнути доброї наливки і зараз був роздобрілим, веселим, тому й почав ще здалеку осіняти людей Хресним Знаменням. Чоловіки повставали на дорозі, зняли шапки, а жіночки і діти побігли до нього і протягнули човником долоньки, щоб отримати благословення. Бричка сповільнила хід, на лиці виборного пробігло невдоволення. Йому і так було важко сидіти у новому франтівському костюмі, що після доброго обіду тиснув, наче гамівна сорочка, і він мріяв повернутися додому, щоб стягнути його із себе, аж тут така оказія... А отець Пилип, благословив жіночок і почав кидати в долоньки дітей цукерки, що їх добряче було припасено в широких кишенях ризи. При цьому примовляв басовито на розспів:

— Благословляю, дітки, солоденьким і добреньким, щоб були ви здоровенькі-і-і-і!

— Атєц Філіпій, — втратив терпець Дуля, — полнотє вам! Ека ви разгулялісь, батюшка! — і дав коням віжок.

Таратайка смикнулась, отець Пилип упав на сидіння, аж крекнув, а бричка рвонула дорогою так, що тільки услід закурилось.

...Річкою пропливав човник, ним правив якийсь дядько, а на кормі гордовито сидів іноземець гер Шмальц, відомий в околицях чудило. Він збирав старі черепки по людських городах, вивчав їх і робив несподівані висновки. Цими висновками він ділився з селянами, розповідаючи, що дослідив ці черепки і дізнався з них про велич великоруського народу та нікчемність козачого. За що був не раз добряче битий самими козацькими правнуками. У нього був дурнуватий вигляд, наче у Дон Кіхота — волосся сторч, мов у кульбаби, і вуса увсебіч. В руці він тримав складену нагайку, постукуючи ритмічно нею по коліні. Хлопчаки, котрі ловили сіткою рибу, помітивши його, одразу почали дражнити з берега:

— Німецький гер до нас припер! Німецький гер до нас припер! Айн-цвай-драй — утікай!

Шмальц роздратовано зірвався на ноги, від чого човен розгойдався, тож він, щоб утримати рівновагу, мусив кумедно розмахувати в повітрі руками, немов танцював танець невідомих нікому диких племен Африки.

Хлопці з берега, показуючи на Шмальца пальцями, зареготали. Люд біля возів — теж. Шмальц нарешті упіймав рівновагу, всівся у човні і сердито пригрозив хлопчакам нагайкою, але вона випала у нього з руки і булькнула у воду. Тоді він роздратовано і з розпачем заревів:

— Ферфлюхтер кіндер! Швайне сляве![1] Різок вам! Нагаїв!

Човен відпливав і відпливав далі за течією, Шмальц не переставав лаяти хлопців, але його голос усе віддалявся, доки геть не стих, тож хлопчаки втратили інтерес до «чудила» і продовжили риболовлю. Усім керував Андрійко. Він розставив хлопців уздовж сітки, якою оточили заплаву на річці, і почав керувати:

— Нумо, зліва заходимо, зліва, Сергію, риба туди утікає. Васильку, не пусти її! Хутко! Загортаємо! І-і-і! На берег!

Вони рвучко витягли на берег сітку — на землі затріпотіли та веселково переливались на сонці, невеликі карасики, плітки та окунці. Хлоп’ята радісно кинулись до риби і почали збирати її у дерев’яне відро. Скоро відро наповнилось рибою до верху. Андрійко глянув на вилов і заявив:

— Та годі з нас! На юшку вистачить. Ще й у людей обміняємо на картоплю та городину.

Петрик якось сторожко і манливо глянув у бік млина:

— Мельникові треба занести. Задобрити старого. Він у боргу не залишиться...

А біля самого млина кипіла робота. Чоловіки в білому від борошна одязі виносили з млина мішки з висівками і борошном і вантажили їх на вози. Усередині хрипіли, гарчали, скрипіли шестерні, вали та жорна — як скрегіт зубовний грішників у пеклі. Та враз усе це поволі почало затихати, жалібно скавуліти та підвивати — млин припиняв свою роботу. З нього вийшов сам Мельник. Він здоровий, мов бугай, з могутніми руками і кулаками; у нього густе кучеряве чорне волосся і пишна борода, присипані борошном, немов сивиною. Циганкуватими веселими очима він оцінив, скільки селян залишилось у черзі. Між селянами пробіг тихий насторожений гомін. Мельник, вклонився до них і голосно сказав: