Історія Юхима - Роман Квант

Коли я їхав маршруткою на пляж, небо затягувалося ледь помітними сірими хмаринками, які ще не становили загрози, а навпаки трохи затуляли пекуче сонце і давали ковток прохолоди у повітрі. Крізь вікно я розглядав великі міські будівлі, машини, людей. Місто жило своїм неупередженим життям, це відчувалося у кожному русі, щомиті, коли щось змінювалося перед моїми очима. Усі шуми вже зливалися у звичну какофонію звуків, яка стерла собою усі прояви тиші, гармонії та спокою. Такий небезпечний, швидкоплинний вир події викликав у мене різкий контраст із повільним життям в селі. Так, я вже звик до міста, але моя душа (особливо у снах) постійно прагнула наблизитися до природи, збагнути її глибоку красу, відчути себе справжньою людиною.

Пляж був розташований на лівому березі Дніпра, прямо за новим мостом. За проспектом Мануйлівським – ближче до набережної – був невеличкий парк, а зліва від нього простягався піщаний пляж, прибережну лінію якого обережно лизали хвилі Дніпра, залишаючи після себе сліди білої піни, наче новостворений кордон, що чітко розділяв суходіл та воду кривою, довгою лінією. Сама річка – широчезна, славетна ще за часів запорожських козаків, коли були ще знамениті пороги – відбивала блискучі промені на поверхні, мов розсипала золото, яке сяяло, приємно сліпило очі і, переломлюючись, як у дзеркалі, ніжно торкалося незахищеної шкіри своїм теплом.

Народу на пляжі було, як завжди багато. На жовтому піску було безліч недопалків, пляшок з під алкоголю, огризків від яблук, груш, брудних кульочків, обгорток від різних батончиків, йогуртів, морозива тощо. Все це створювало неприємне видовище, яке накладало пляму на цей пляж. Мені було дуже прикро, що декотрі відпочиваючі так зневажливо ставилися до свого довкілля, залишаючи після себе таке свинство.

Вибравши більш-менш вільну територію, я постелив накидку і ліг на неї, роздягнувшись до шортів. Мені довго не довелося чекати на Пенелопу. Вона, як і більшість жінок, запізнилася, але лише хвилин на п’ять. Власне авто допомагає швидше подолати будь-які перешкоди, ніж забиті маршрутки, старі тролейбуси, що постійно ламаються та, сильно гримаючи трамваї, які повзуть по рельсам, як равлик.

Пенелопа прийшла на пляж у коротеньких джинсових шортах, синьому топіку, який оголював майже всю талію і починався трохи нижче грудей, та в довгому капелюсі. У руках вона тримала памперо та свою сумочку. Ми смачно поцілувалися і сіли на підстилку, під якою хрустів сухий, розпечений пісок. Її біляве волосся так само прекрасно світилося в промінцях сонця, як першого разу, коли я лише побачив її.

– Ух! Ну і важкий день сьогодні, – позіхнула вона, коли я обійняв її за стан рукою і приголубив.

– Що сталося? Концерт чи репетиція?

– Скоріше переговори та прослуховування, – уточнила вона, а потім озирнулася, щось шукаючи. – До речі, така спека. Давай скупаємося, а потім щось вип’ємо, у мене в горлі пересохло.

– Що будеш пити?

– Влітку на пляжі тільки пиво, але спочатку купатися, – веселим тоном повідомила вона і я цьомкнув її в губи.

У мене не було жодних заперечень, адже я і сам прагнув бодай на кілька хвилин сховатися від цієї задухи. Ми пройшлися по гарячому піску, у якому босі ноги трохи вгрузли і дісталися прибережної лінії. Піщана поверхня вже була більш прохолодною та вологою. Ми повільно зайшли у воду зеленуватого кольору, яка постійно цвіла від водорості. Я зробив глибокий вдих і пірнув у темні глибини приємної прохолоди та надійного рятівника від спеки. Мій заплив був довгий – я проплив під водою, спостерігаючи, як сонце з труднощами пронизує пітьму, залишаючи невеличкі блиски у темній муляці. Десь через хвилину, я повільно винирнув назовні, відчуваючи, як вологі каплі швиденько стікають по волоссю та щоках униз, повертаючись до своєї домівки. Я тряхнув головою, бо вода заливала мені очі і помітив у метрах десяти від себе Пенелопу, яка повільно пливла, гребучи руками та ногами одночасно. Довго не думаючи, я поплив за нею швидким брасом, упевнено розсікаючи воду руками, як весла човна. Її спина постійно миготіла переді мною, але через хвилину, я наздогнав дівчину і обійняв. Ми почали кружляти у воді, а потім пірнули разом і поцілувалися. Я пестив її груди під купальником, а вона намагалася рукою мені залізти у плавки, де я вже відчував ворушіння та приємну твердість. Наша гра закінчилася одночасно з браком повітря, то ж ми виринули у світ сонця і почали бризкатися водою, як малі діти. Трохи позбавляючись, ми попливли назад, наближаючись до берега. Малеча в основному зібралася на мілині, де батьки уважно за ними пильнували і не дозволяли заходити дальше дозволеної території.

3

Розмістившись у прохолоді, ми сиділи, обсихали та пили свіже, пінисте пиво. Тінь нам створював спеціальний навіс із літнього зонтика, який дівчина принесла із багажника. Я повільно робив ковток пива і дивився у далечінь, відчуваючи поруч приємний дотик плеча Пенелопи, її тепле дихання та дзвінкий, радісний сміх. Нам було добре разом, як ніколи, хоча я чудово розумів, що розмова, якої я уникаю рано чи пізно почнеться.

– Я сьогодні думала над тим, що з тобою відбувається і дійшла одного висновку, – раптом почала вона, ні сіло, не впало.

– Правда? Якого саме?

Вона відвела очі і подивилася вперед, де темно-синя вода переходила у блакитне полотно неба.

– По-перше, ти вже цілком звик до такого розкладу, коли усе відбувається навпаки. Тебе це не лякає, не виводить із рівноваги і не заставляє робити божевільні речі.

– Ну, це завжди буває. Людина до усього може звикнути з часом, навіть до ненормального часу, сорі за тавтологію.

– Так, але це ще не все. По-друге, ти вже знайшов нові переваги. Такі, як пам’ятати що вже відбувалося у минулому і вирішувати, чи можна їх змінити чи залишити, як є.

– Це не завжди діє, адже я став поводити себе геть інакше. Наприклад, майже забив на навчання. Нащо воно, коли усе йде задом наперед? Почав пошуки подібних випадків з людьми, їздив у своє село, – я коротко переповів те, що мені вдалося встановити, але ще не знав, як цим скористатися далі. – Отже, минуле моє вже змінилося. Коли я раніше був нормальним, то пам’ятаю у ці дні робив інші речі. Я