Історія Юхима - Роман Квант

На подвір’ї мене чекав пес Тімко, який кинувся на зустріч, радісно махаючи хвостом. Я потріпав його по шерсті на спині, почухав за вухом, розуміючи, що тварині абсолютно байдуже всілякі сакральні пошуки, спроби вирішити труднощі, адже у них немає такого самоусвідомлення себе, як у людей.

У хаті готувалися вечеряти. Тато накривав стіл, а мати куховарила біля старої плити. Ну і поруч крутилася сестра Віка. Їй було лише п'ятнадцять років, але вона була страшенно вредна. Постійно за мною шпигувала, любила тихенько подивитися чужі смски або просто підслуховувати розмови. А ще вона мала два щоденника – один для вчителів, куди ставили двійки і писали зауваження, а другий – для батьків, де було мало оцінок, але домінували лише четвірки та п’ятірки. На диво, учбовий рік майже добіг кінця, а її хитрий задум так ще не розкрили. Хоча, мене це не сильно хвилювало, адже останні чотири роки студентського життя зробило мене більш дорослим, упевненим у собі та толерантним до інших.

– Синку, сідай вечеряти, – сказала мати, коли на столі вже стояла смажена картопля, яєчня та сало.

Батько дістав великий пузир із мутною рідиною, яка значно зменшилася в об’ємі від останнього мого візиту. Тато не те що любитель випити – ні, але на свята чи рідко у вихідні міг по чарочці-дві випити власної самогонки під сало, канапки з сиром чи огірки. Мама казала, що краще культурно випити чарку власного виробництва, ніж набухатися у найближчому генделику та отруїтися паленою горілкою чи отримати в морду від інших п’яниць.

– Ти встигаєш на останній автобус? – поцікавився батько, коли перша порція пішла у організм.

Мені, як повнолітньому теж дозволялося скуштувати самогонки, але я обмежився однією чаркою, а потім почав наминати їжу, бо відчував страшний голод від прогулянок та своїх безцільних пошуків.

– Навіщо мені автобус?

– Щоб встигнути у місто. Завтра ж навчання.

Дідько лисий! А я й забув, що всі інші так само нормально пливуть у часі. І нічого ж їм не поясниш – не повірять. Та й вигадувати якусь брехню не хочеться, але доведеться. Я сказав,що поїду завтра вранці, бо кілька перших пар відмінили і в мене є час.

– Тоді не проспи автобус, що їде о сьомій ранку. Ти ж знаєш, що в селі це єдиний маршрут, яким рідко, але можна без пересадок дістатися до Дніпропетровська.

– Може, Юхим прогулює заняття? – вирішила пожартувати Віка, але ця репліка була недоречною, бо ніхто не звернув на неї увагу.

– Слухай, а чого це ти півсела розпитував про якогось Сергія та чудасії із часом? – раптом запитав батько, пильно подивившись мені прямо в очі.

Я знизив плечима, мовляв, не знаю.

– Ти щось від нас приховуєш?

Тепер на мене дивилися усі члени сім’ї. Тато все далі пильно, мати якось похмуро. Лише Віка кидала на мене трохи глузливі погляди, наче смакувала майбутньою перспективою пустити плітки серед подружок про мою дивну поведінку, де можна посміятися і просто весело провести час. Вона на таке здатна, я вже казав про її скверний характер.

– Ні, просто хотів написати оповідання на конкурс. У нас на філологічному факультеті викладач проводив конкурс фантастичних оповідань. Каже, що має зв’язки для друку кращих учасників у журналі.

– Ти ж ніколи не писав подібного, – недовірливо зауважила мама.

Здається вона мене розкусила (ще б пак, вона ж мама і має величезний життєвий досвід), але мені доводилося уперто гнути власну лінію.

– Не писав, але хочу спробувати. Може вийде, а така ідея досить оригінальна.

Останок вечора пройшов у тиші. Після трапези, мені вдалося викроїти кілька хвилин, похапцем, непомітно вискочити на двір і покурити, поки ніхто не бачив. Звісно, батьки знали про моє паління, але при них я не наважувався це робити і вислуховувати потім довжелезні моралі.

Лише у своїй кімнаті я повернувся до роздумів. Я все більше божеволів від думки, як різняться наші світогляди і взагалі життя. Я був одиноким вовком, що йшов проти вітру, але йшов далі, бо вектор мого руху був скерований у протилежний бік і розвернути його ніяк не вдавалося. Скільки ще можна це терпіти? Невже немає виходу, щоб жити знову у нормальному плині часу? Невже це моє прокляття? Але за що таке випало? Чому доля така жорстока зі мною?

Питання частково вдалося заглушити переглядом містичного фільму.

Після цього я думками повернувся до щоденника Сергія і відчув щось незвичне. Це таке невидиме відчуття охоплює, коли ти хочеш щось зробити, кудись піти, але ця ідея існує десь далеко у підсвідомості і поки що не може логічно оформитися у вербальну, а правильніше, ментальну (тобто мислячу) інтерпретацію. Я стояв, як навіжений, у кімнаті і розумів, що був охоплений якоюсь ідеєю, відчував натхнення, такий запал, але не міг збагнути, звідки росте коріння. Пробував так і сяк усе пригадати, перебирав у думках останні події, намагався поєднати до купи всілякі факти, будував фантастичні припущення, але усе було марно.

Раптом я прозрів. Як усе просто. Думки від образного, розмитого мислення у вигляді метаморфоз, уламків минулого, почали складуватися у один-єдиний пазл, що зводився до двох простих слів: Фрідріх Ніцше. У мене в голові наче пролунав чужий голос: почни читати Ніцше. Звісно, це був не той голос, як його розуміють божевільні, радше це було моє внутрішнє «я», яке давало доцільну пораду.

Повернувшись у кімнату, я скачав на рідер електронні книги німецького філософа і почав читати «Так казав Заратустра».

Читання захопило мене до пізньої ночі.

Розділ X

Мис Доброї Події

1

Життя у гуртожитку вирувало, як завжди. Студенти зранку або метушилися, похапцем снідали та поспішали на пари, або просто ліниво спали чи курили у туалеті, попиваючи кави із пластикових стаканчиків, які виходять із спеціального автомату.

Для мене ранок п’ятниці важив небагато. Тобто, я розумів, що більшість у захваті від останнього дня навчання перед можливістю цікаво провести вихідні, але у мене понеділок починався у п’ятницю. Добре, що не в суботу, як в одній книжці. Я вже відпочив на вихідних, добре провівши час у Глибоководному. Після спілкування з батьками я відчував себе значно краще, бо оповідання старого Пилипа створювало ще більше сумнівів та запитань, ніж було раніше. Та й взагалі, мені здавалося, що даоси були праві в