Історія Юхима - Роман Квант
Проходячи повз знайомі сусідні хати, я відчував у серці якийсь щем від того, що давненько вже не бачив своїх родичів. Що не кажи, а метушливе місто із гомоном, брудним повітрям і всією суєтою ніяк не можна порівняти із спокійним, тихим селом, де усі прокидаються вранці зі сходом сонця, порсаються у полі до вечора. Усе відбувається, прямо, як у тибетських монахів, які практикують дзен-буддизм. Тільки селяни не переймаються духовним пошуком, вони несвідомо знаходячись ближче до природи, відчувають її красу, запах, її зелене досконале життя. З такими думками я рухався до рідної домівки, передчуваючи, що скоро зможу радісно зустріти своїх батьків. Навіть усі останні проблеми зникли на певний час, тривога та смуток залишилися у тіні спокою та впевненості у собі.
Біля зелених воріт я нерішуче спинився і поправив на плечах рюкзак. Пес Тімко – великий чорнявий із жовтими очима – весело виляв хвостом і радісно гавкав, побачивши мене. Ще б пак, син хазяїна повернувся! Я відчинив хвіртку, підійшов та потріпав Тімку за вухом. Той у відповідь мене лизнув у лице і весело стрибав навкруги. Нарешті на ганок вийшов тато. Трохи гладкий чоловік, середнього зросту із пишними, закрученими вусами і чубом, як у запорожського козака. Його лице розплилося у широкій посмішці. Ми обійнялися і потисли один одному руку.
– Юхиме, нарешті приїхав! Як чудово!
Я зайшов на кухню, де мати стояла над каструлею з борщем. У приміщенні панували приємні аромати буряку, цибулини, капусти та м’яса, яке готувалося окремо. Мама в мене була найкращою, про це навіть не варто сперечатися. У неї було трохи темне лице, дуже веселі очі, довге темне волосся та невпинні руки, які зазнали за нелегке селянське життя багато важкої праці. Кілька хвилин ми віталися, обмінювалися останніми новинами, не могли надивитися один на одного.
– Як навчання, синку? – пролунало турботливе запитання батька.
Я подивився в очі і вимушений був трохи збрехати.
– Непогано. Стараюся вчитися.
– Скоро сесія почнеться, не розслаблюйся.
– А дипломну роботу ти скоро будеш захищати? – включилася у розмову мати.
– Бакалаврську, – уточнив я. – Після екзаменів буде захист. Але сам диплом майже дописаний.
Це була правда. Більшість бакалаврської роботи з горе пополам було написано. Деяку частину я скомпілював із Інтернету, висмикуючи окремі розділи із чужих курсових, дипломних робіт, але робив це так точно і старанно, щоб була ціла робота, а не окремі погано зліплені шматки, що будуть дратувати наукового керівника та комісію на захисті диплому. Насправді, Ctrl+C та Ctrl+V (і у буквальному, і у переносному значенні) стали для мене такою звичною справою за ці чотири роки, що я навіть не вживав слово «плагіат», а замінював такими евфемізмами, як компіляція, запозичення, переробка та ремінісценція.
Я закинув наплічник у кімнату і збирався трохи відпочити, коли мене гукнув голос матері:
– Юхиме, час обідати!
Свіженький борщ я обожнюю. Нарешті я вдома. В такому чудовому настрою я поспішив до столу, приєднатися до обідньої трапези.
3
Хата у нас маленька. Всього три кімнати: одна на першому поверсі, разом з кухнею та санвузлом, а дві – на другому. Окрім цього у нас є пивниця, де тато зберігає старе вино, картоплю та всілякий непотрібний мотлох, у якому сам чорт ногу зломить, а також горище під стрихом, куди розмістили старе піаніно, поломані стільці, поношений одяг. Батьки не могли із ним розстатися і купа таких речей, як мої шкільні зошити, деякі куплені підручники, старі журнали тощо. От тільки домового, на жаль, у нас не було.
Я мешкаю в окремій кімнаті, обладнавши її на власний смак. На стінах висять різнокольорові плакати Джима Хендрікса, Арнольда Шварценеггера (мого кумира) та Шакіри (різношерста публіка у кімнаті, не знаходите?). Раніше плакатів було значно більше, але я вже переріс той підлітковий період і зараз кілька з них, радше були згадкою про добрі юнацькі часи, коли я ще вчився у сільській школі і навіть мріяти не міг почати новий, більш солідний та привабливий розділ свого життя у великому місті. Звісно, тут присутнє просте ліжко, письмовий стіл, кілька стільців, книжкова шафа та кілька полиць, які я прибив власноруч. Незважаючи на те, що ми жили у далекому селі, у нашій сім,ї був комп’ютер. На щастя, батьки у ньому мало що тямили, хіба що любили спілкуватися по скайпу із тетою Параскою із Торонто, яка переїхала туди на вільні заробітки, знайшла собі файного канадця і зараз вийшла заміж та виховує двох близнючок. Одним словом, живе тета нівроку! А от ми із Вікою (моєю молодшою сестрою) могли вільно користуватися комп’ютером, грати у різні ігри, працювати за ним, блукати всесвітнім павутинням, переглядати фільми та, чого кривити душею, дивитися непомітно відеоролики порнографічного характеру.
Після обіду стало незвично тихо. Більшість городніх робіт призупинилися на певний час. Я вирішив присвятити частину дозвілля тому, щоб зайнятися своїми пошуками, а саме спробувати віднайти загадковий щоденник Сергія, який ввів мене у ступор. Незважаючи на сильну спеку, я вирішив спочатку здійснити свій задум, а вже потім скупатися у прохолодному ставку. Тим паче, мати просила, щоб я ще зводив молодшу сестру на ставок, бо її ще одну не пускають. Я не дуже зрадів такій перспективі (бо Віка була вредною та допитливою), але не хотів сперечатися із батьками. Тому, я залишив затишну кімнату і вийшов на двір. Сонячні окуляри в одну мить зробили яскраво-жовтий, сліпучий блиск небесного світила більш похмурим, затемненим та легшим для моїх очей, які майже не мружилися та не сльозилися, як це бувало частенько. Тімко радісно помахав мені хвостом, коли я його почухав за вухом і пішов собі далі, зачинивши хвіртку.
В сухому, розпеченому повітрі відчувалася не лише важкість, а й якась сонливість, сильна лінивість, що непомітно охоплювала мене своїми чіпкими невидимими мацками, пробираючись крізь футболку до самого нутра. Я повільно йшов
