Історія Юхима - Роман Квант

Відтер я мав намір розшукати Сергія поза будь-яку ціну.

Зробити це просто завтра.

А точніше вчора.

Розділ IX

Юхим у селі Глибоководне

1

У своїх думках я все частіше та частіше повертався до щоденника Сергія. Мені чомусь здавалося, що ці записи важать значно більше, ніж простий інтерес до паранормальних явищ. У мене навіть з цього приводу виникав ефект дежав’ю. Кілька разів мені здавалося, що десь я вже бачив саме цей щоденник, колись вже мав можливість ознайомитися із ним поверхнево, а потім більш детально, уважно читаючи усі сторінки, намагаючись знайти прихований контекст між рядків, наче це становить якесь зашифроване послання.

Після понеділку наступила неділя. Я вирішив провідати своїх батьків, яких вже давно не бачив з двох причин. По-перше, я дійсно скучив за ними і мав намір поспілкуватися, провести вихідні за містом у рідних і любих краях, де пройшло все моє дитинство і частково юність. А, по-друге, я прагнув продовжити своє розпочате розслідування, ухопити бодай саму тонесеньку ниточку, яка від журналіста Орловського та його книги про феномени вела прямо до Сергія. Його щоденник був дуже вражаючим, як одкровенням і трохи страшним. Я чудово розумів, що відчуває людина, коли живе задом наперед. Напрочуд у мене було одне єдине бажання – побувати у Глибоководному, поєднати приємне з корисним: провести час з батьками та зайнятися пошуками. У тих краях люду не дуже багато, тому я, думаю, мені вдасться знайти помешкання Сергія.

Від автовокзалу до села Глибоководного ходить лише одна маршрутка. Що поробиш – село маленьке, а пасажирів охочих їхати вдалечінь від міста та цивілізації вже не так і багато. Та й проїзд не дешевий, враховуючи велику відстань. Я придбав квиток і через годину вже стояв із чемоданом біля автовокзалу. За розкладом руху автобусів, потрібний мені маршрут мусив ходити раз в півгодини, але останній автобус відходив не пізніше восьмої вечора. У мене був білет якраз на десяту годину ранку. Разом з іншими пасажирами я стояв біля відповідної зупинки. Здебільшого це були літні люди, більшість навіть корені жителі села. Я кількох пізнав і поздоровався.

Спочатку мені навіть було незручно перед ними доставати цигарки і палити, але потім я збагнув, що вже дорослий і сам приймаю рішення, що і як мені робити із власним життям. Батьки давно знали про мої погані звички, але усі виховні години, які більше були за ініціативи батька, закінчувалися однаково: я погоджувався, що це шкідливо, але дипломатично ухилявся від обіцянок і чекав, коли усе забудеться. Тому, вже досить давно мої батьки покинули цю справу – читати довжелезні, як серіал Санта-Барбара сентенції. Я спокійно запалив цигарку і поки був час до від’їзду автобусу, ще й купив літрову пляшку пива.

Поки відбувався процес поглинання тютюнового диму у легені і прийом алкоголю у шлунок, на вільне місце під’їхав великий жовтий автобус. Кремезний, бородатий чоловік із капелюхом на голові вийшов із передніх дверей. Він попрямував до найближчого кіоску придбати лимонад, булочки та пачку цигарок. На деякий час він зник із поля зору і ще цілих десять хвилин довелося чекати, доки водій повернеться. Коли двері відчинилися, пасажири почали швиденько заходити у салон. Мимоволі мені пригадався інший рейс до Інсмауту, куди їхав головний герой, потрапивши у суцільне жахіття, що лише може існувати у найогиднішому та кошмарному сні. На щастя, Глибоководне – це не Інсмаут, не Касл-Рок, не Твін Пікс і навіть не Мідні Буки. Хоча, у нас в селі теж бувають страхіття, але радше алкогольного характеру. Наприклад, бійка п’яниць, потрощене майно або маленька крадіжка. Але оскільки усі один одного знають, то дільничному з’ясувати хто що вкрав – це як два пальці обісцяти. Тому, у селі майже не буває нерозкритих злочинів, а усі кошмари – це, завше, легенди та міфи, які є надбанням та гордістю кожного маленького, розташованого на краю світу села.

Отже, коли пасажири всілися і віддали білети, то автобус рейсом Дніпро-Глибоководне відправився майже по графіку із невеличким запізненням. Я зручніше відкинувся на спинку високого сидіння і певний час спостерігав за тим, як ми виїжджали із міста, залишаючи далеко позаду усі великі будівлі, заводи, супермаркети, великий шум від транспорту. Натомість перед моїми очима розверталася панорама невеличких зелених посадок, а далі починалися широкополі лани пшениці. От тільки вже не видно і не чутно було, як реве ревучий, бо старий батько Дніпро, який знав ще козацькі війни із ляхами та москалями, бачив багато смертей та народжень, любові та ненависті, залишився далеко позаду.

Поки автобус їхав своїм маршрутом вперед, я гаяв час, читаючи книжку. Не зважаючи на трясіння в салоні від поїздки та однотонне гудіння двигуна, я зумів зосередитися на вигаданому світі, створеному автором, у який мені тимчасово випала честь побувати. Взагалі я умів добре заглиблюватися у себе, за допомогою музики, книжки, фільму чи просто власних, безмежних мрій. Іноді це заважало жити нормальним життям, тому доводилося себе силоміць повертати до реального та швидкоплинного світу.

2

У село я приїхав приблизно через дві години. Водій розвернув автобус біля зупинки де стояло ще кілька автобусів і усі пасажири почали з полегшенням виходити на вулицю. Відразу дала про себе знати звичка палити тютюн. Не були оригінальними з цього питання й ще декілька людей. Ми усі, як по команді, повитягали свої цигарки і почали отруювати себе смолами, концерагенами та іншими шкідливими речовинами, що містилися у цигарках. Накурившись вдосталь, я взяв сумку у руку і повільно почав рухатися по стежці, яка відходила від автобусної зупинки, кількох універмагів та районної поліклініки.

Власне, майже уся інфраструктура (якщо так це можна назвати) – сільрада, магазини, поліцейська дільниця, поліклініка були поблизу. Далі попереду простерлося невеличке, але таке знайоме і приємне село. Білі верхівок хат майоріли на фоні кристально-чистого, голубого із незначними вкрапленнями ніжно-кремових перистих хмар, що ліниво застигли на небесному полотні чи повільно, ледь пересуваючись, рухалися у західному напрямку. У повітрі панував свіжий запах скошеної трави, високих дерев, що росли у садках та вздовж дороги, нагадуючи нічних вартових, що пильно слідкували за порядком.

Саме село знаходилося на полонині, яка йшла трохи нижче від основної дороги, звідки я приїхав. Більшість хат були зроблені із глини, а дах – дерев’яний чи солом’яний так нагадував мені