Історія Юхима - Роман Квант

2

Після сніданку наші стежки трохи розійшлися. Пенелопа планувала зайнятися музикою, тому я розпрощався і поїхав по власних справах. Все ще зберігаючи останні враження про незабутню зустріч, я їхав у тролейбусі на зустріч до журналіста Орловського. Мені вдалося додзвонитися до редакції та домовитися з ним про зустріч. Лише повідомивши про свою проблему, яка схожа за описом у книжці Орловського, я отримав зелене світло. Він погодився майже без вагань. Наша бесіда мала відбутися у парку Глоби біля центрального входу. Це – нейтральна територія, де багато люду. В апофеоз розпеченого літнього дня, коли асфальт нагрівається до нестримної температури, а у повітрі страшна задуха, я повільно йшов вулицею, сховавши очі за сонцезахисними окулярами, а макітру – під кепкою. Але все одно було жарко настільки, що піт заливав усе лице, усю спину, руки та ноги. Кожен рух створював безліч незручностей і зараз я лише мріяв про приємну прохолоду річної води, келих свіжого, пінистого пива, а потім комфорт у приміщенні з кондиціонером. Про таке можна лише мріяти, адже у гуртожитку функції кондиціонеру замінює звичайний вентилятор.

У парк я прибув майже вчасно. Кажу «майже», бо на кілька хвилин я все-таки спізнився. На щастя, журналіст виявився ще більш не пунктуальним ніж я, тому мені не довелося почувати себе незручно. Він з’явився хвилин через п’ять. Такий собі невеличкий чоловік із маленькими темними вусами, сірими, пронизливими очима та примітним шрамом на чолі у вигляді літери «г». Він був одягнений у зелену сорочку на випуск, літні брюки бежевого кольору та босоніжки. Голову від палючих, ніщивних променів сонця захищало лише природне волосіння. Ця людина або не признавала головний убір, або просто була забудькуватою. Ми обмінялися короткими словами вітання та потисли один одному руку. За цими формальностями, журналіст запропонував сісти у затінок біля великого дуба, тінь від якого була такою бажаною та необхідною для бодай найменшого відчуття комфорту.

– Майте на увазі, я не дозволю записувати нашу розмову на диктофон або спробу робити якісь помітки у блокноті.

Я завірив його, що не маю жодної думки цього робити. Але його це не заспокоїло. Лише показавши свій студентський квиток, журналіст став до мене відноситися менш насторожено. Правда, його в жодному разі не можна було назвати відкритим, але це вже природні особливості людини. Тим паче, це може бути маска, щоб до мене ставитися уважніше, не розслаблюючись.

– Отже, ви вважаєте, що для вас час йде у протилежному напрямку? – поставив він перше питання, яке мені не сподобалося.

– Не вважаю, а так є насправді. Мені немає сенсу вам брехати.

Орловський трохи насупився, уважно придивляючись до мене, як до цікавої тварини, яка веде себе цілком не природно, якось надзвичайно.

– Припустімо, так і є. Ви читали мою книгу про аномалії Дніпропетровщини?

– Гортав сторінки, – уточнив я.

– Хоча б той випадок про час навпаки осилили?

– Звичайно. Саме тому я звернувся до вас. Напевне, що ви мали цікаву бесіду з тією людиною, яка вам усе розповіла.

Я витягнув із кишені пачку цигарок, поклав одну з них до рота і запалив. Це допомагало мені зібратися з думками.

– Бесіду цікавою я б не назвав. Радше ніякою. Ні, його історія заслуговувала увагу, та лише в якості наукової фантастики. Юхиме, скажіть чесно, навіщо вам це? Що вам дасть дані про ту людину, якщо вона вже давно зникла, га?

А дійсно? Що воно мені дасть? Навіть якщо історія чимось подібна (нехай це буде поки що звичайне припущення), то це інформація про чуже життя, інші обставини. Яким боком вони мусять мати до мене відношення? Та я чудово розумів, що іншого виходу у мене немає, окрім того, як чіплятися за будь-які припущення, слабенькі промінчики надії.

– Просто я божеволію від усього цього. Ви ж погодилися зі мною зустрітися, правда? Розкажіть, будь ласка, деталі зустрічі із тією людиною? Хто він? Що ви дізналися?

Орловський зітхнув.

– Ну, добре. Але майте на увазі, я вважав і вважаю ту людину психічнохворою. Книжку я писав просто із цікавості, збираючи різні дивацтва, на кшталт, про НЛО, зелених чоловічків тощо із різних сільських байок. Нормальна людина не повірить у марсіан чи якихось шаманів або людей, які живуть у зворотному відліку часу. Це маячня.

– Ви надто однобоко на все дивитеся. Марсіан може і не існує, але є у світі багато чого такого, що нам не зрозуміти. Наука дуже обмежена у плані пізнання Всесвіту чи навіть глибин підсвідомості, – зауважив я.

– Все правильно ви кажете. Я лише мав на увазі, що саме в таку історію не повірив. Та навіть, якщо я вам повірю, припустімо, то це нічого не змінить. Все одно у вас буде життя йти навпаки. Я можу лише повідомити ту інформацію, яку дізнався за час бесіди з тією людиною. Але минуло багато часу, я не все пам’ятаю.

3

Оповідь Івана Орловського була коротенькою. Чоловіка, який нібито (на останньому слові журналіст зробив наголос) жив навпаки, звали Сергій. Йому було близько сороківки, за його ж словами. Усі дивацтва з ним почали відбуватися десь у червні. Одного дня він прокинувся і з подивом дізнався, що настав не наступний день, а попередній тому, що був вчора. Тобто, час для нього плинув у протилежному напрямку, наче порушуючи усі закони фізики. Це додавало Сергію безліч незручностей. Наприклад, йому важко було зорієнтуватися у датах, виникали конфлікти та непорозуміння із близькими родичами, друзями чи колегами по роботі. Врешті-решт, йому довелося покинути роботу, звузити коло спілкування та відгородитися на певний час від зовнішнього світу. Таким чином, Сергій зробився відлюдькуватим.

У принципі – це була химерна історія, якби не одне «але». Завжди чомусь виникають оті «але» у самий непідходящий момент, коли ти думаєш, що все уже склалося чудово. Сергій раптом почав цікавитися усім, що виходило за межі тривіального людського буття, а саме: метафізикою, парапсихологією. Останнім часом він вважав, що час – це лише умовність, бо людська свідомість вища за усі закони фізики і земні поняття. Його вабив космос, не в сенсі полетіли до далеких зірок, а лише, як безконечний простір, який виник завдяки свідомості. Усе було дуже заплутано, складно і нагадувало якесь божевілля. Орловський відразу встановив діагноз