Історія Юхима - Роман Квант

– А що там буде. Невже одна імпровізація? – озвався я, відчувши, що така подія пробудила у мене щиру цікавість і бажання відвідати.

– Ти уважно усе читав? Що там написано про дрес-код?

Подивившись ще раз, я усе зрозумів.

– Ну, що йдеш? Такий виступ гріх пропустити. Може буде щось архаїчне, але цікаве.

Що мені втрачати? Будь-які заходи лише допоможуть мені покращити настрій та хоч трохи забути про свої проблеми. Усе має сенс лише тоді, коли воно відбувається, а потім ти лише можеш створювати спогади. А спогади – це ілюзії, реальність – це те, що відбувається прямо зараз.

– Гаразд, сходимо і подивимося.

– От і добре. А депресії свої відкинь. Ти оце про абсурдність життя толочив прямо, як мій дід. Ти ж не старець, щоб так тяжко зітхати! Викинь цю маячню із голови і живи на повну, поки молодий. Я, наприклад, студентський час намагаюся не проґавити, живучи повноцінно, щоб, коли гріти старі кістки біля каміну, можна було що згадати про юні роки.

Слова Гавра лунали дещо сентенційно і трохи патетично, але по суті він був правий. Не зважаючи на те, що він молодший за мене на три роки, мені важко було з ним не погодитися.

2

До вечора у мене було купа часу. Знову і знову я повертався думками до того, що відбувалося останнім часом. А кілька послідніх днів мене не полишала думка, ніби мені не двадцять один рік, а набагато більше. Безсумнівно, я був дуже начитаним, цікавився не лише художньою літературою, а й працями видатних філософів, психологів. Усі метафізичні питання буття мене займали останні кілька років. Проте, я намагався не сильно у це занурюватися, адже справжнє життя коротковічне і мінливе, як дим.

Пригадавши зустріч із Пенелопою, я їй додзвонився і запропонував зустрітися у палаці культури. Спочатку мені здалося, що Пенелопа відмовиться від зустрічі на виставі, але потім вона несподівано наголосила, що повинна бути там, хоча може трохи запізнитися.

Це мене цілком влаштовувало.

В університет на пари я не пішов цього дня. Ми грали з хлопцями в карти, дивилися фільм і слухали музику. Одним словом, час був безцінно згаяний на одні розваги, наче тут у кімнаті сиділи одні гульвіси, яких цікавить задоволення і ніц більше.

Так поступово спекотний день трансформувався у теплий вечір.

3

На виставу, яка мала відбутися о сьомій годині, ми з Гавром відправилися удвох. Ще планували до нас приєднатися Катя, Таня і Боян, але в останню мить у них змінилися плани. Мені здалося, що вони віддали перевагу тусовці у нічному клубі, де гарячі напої течуть рікою, а у туалетах часто трапляються коїтуси між ледве знайомими людьми та процеси прийому наркотиків.

Перфоменс мав відбутися у старій, величезній будівлі, яка ще застали радянські часи. Частина стіни мала декілька неглибоких тріщин, а фарба на дверях майже повністю облізла. Біля палацу культури стояло кілька автомобілів і один автобус, що привіз пасажирів на замовлення. Потроху люд заходив усередину. Ми з Гавром трохи напилися пива, доки їхали у маршрутці, тому, опинившись у фойє, ми відразу попрямували до туалету. Лише після звичного ритуалу, нас зацікавила сама вистава, яка мала проходити у великому актовому залі. Двері вже були відчинені і усі бажаючі заходили до середини і сідали на вільні місця. Ми й собі вибрали місця, але не в перших рядах та не на галерці, а десь посередині – оптимальний варіант для усіх видовищ.

Люди різного віку, статі та соціального статусу заповнювали приміщення. Їх активні розмови між собою, вигуки, жарти, сміх, кашляння, додавало такої звичної атмосфери гуртування, де твоя особистість, перманентне «я» поступово зливається з усім суспільним, усім колективним безсвідомим. Мабуть, у цьому Карл Юнг був правий.

Зал усе заповнювався і заповнювався. Бажаючих подивитися загадкову виставу ставало все більше, адже напис – «вхід вільний» був таким же привабливим для більшості натовпу, як світло для нічних кажанів. Гавр постійно озирався назад, вишукуючи у актовому залі своїх знайомих із гуртожитку чи інших соціальних груп. Я також кілька разів дивився навсібіч і навіть бачив декотрих знайомих з університету, а саме з паралельної групи, але вони сиділи занадто далеко, а мені було ліньки вставати, йти до них, здороватися і перекинутися кількома пустими фразами, які ж в наступну мить втратять усю свою вагу.

Попереду за місцями для глядачів починалася сцена. Наразі вона була закрита шторами, але мені чомусь здавалося, що з тієї сторони учасники вже скоро будуть готові вийти і представити публіці свій перший номер. Хоча, беручи до уваги безкоштовність цього закладу, можна припустити, що перфоменс не буде мати ту велику цінність і важливість, яку йому часто незаслужено надають. Хіба що це акція доброчинності.

На великому годиннику, який висів зліва на стіні, прямо над самою сценою, показувало вже десять хвилин за сьому.

– Спізнюються вони, – прокоментував Гавр і позіхнув, прикривши пащеку своєю долонею.

– Так завжди буває. Тоді їх ефектна поява стане більш вагомою.

Він кивнув і наступні кілька хвилин ми терпляче чекали. Нарешті штори роз’їхалися і уся сцена залилася яскравим, лимонним світлом, від якого аж блищала підлога. Ще ніхто навіть не з’явився перед очима, а публіка заздалегідь, немов даючи невідомим акторам аванс, гучно заплескала у долоні. Після цього наступила тиша.

На сцену вийшло кілька хлопців та дівчат. Одна дівчина та хлопець тримали у руках скрипки, на яких почали грати. Ніжні, приємні звуки почали заповнювати тишу, заставляючи серце битися сильніше. Хлопці та дівчата поділилися на пари і почали несподівано танцювати, кружляючи у повільному вальсі під звуки чарівної скрипки, яка невидимими пальцями делікатно та повільно торкалася моєї душі, зачіпляючи там свої струни. Вони вільно, пластично рухалися по сцені і кожен звук музики, кожен рух пар здавався справжнім, точнісінько на своєму місці, мов би так і має бути завжди. У всьому відчувалася чесна і справедлива гра. Після закінчення, публіка повірила цьому, бо виникли шалені оплески, які тривали десь хвилину. Ясно – цей розігрів був лише початком.

Я кілька разів крутив головою, намагаючись побачити Пенелопу, але не зміг. Тоді я пробував їй додзвонитися, але усі три мої спроби виявилися марними. Вона не відповідала, що викликало у мене деяке обурення. Ми ж домовлялися про зустріч. Але я запевняв себе, що дівчина просто спізнюється,