Історія Юхима - Роман Квант

За хвилину вийшов у коридор і викладач. Я відразу підійшов до нього, маючи намір поговорити.

– Даруйте, Василю Семеновичу, можна вас на хвилинку?

– Гаразд, зайдемо у кабінет, – погодився той.

Гомер поклав теку на стіл і зручно сів біля вікна. Я обрав першу парту.

– Розумієте, я намагаюся писати оповідання, – почав я свою брехливу промову, яка мала логічну ціль, – але трохи заплутався…

Він недовірливо на мене подивився, примруживши очі. Чорні, густі брови, як у Брежнєва, злетіли вверх від подиву.

– Отже, ви починаючий літератор?

– Можна і так сказати. Письменник – якесь хвацьке слово. Дуже пихато звучить, якщо я просто пишу у шухляду. У мене є оповідання, яке торкається теми аномалії часу. Головний герой живе так, що кожного дня прокидається і бачить, що завтра настає вчорашній день…

Ось так я розповів йому про себе історію, вигадавши химерного персонажа, з яким нібито відбуваються найдивовижніші речі, які можна лише уявити. На жаль, я не лише уявляв їх, а проживав, але щоб не виглядати вар’ятом, доводилося посилатися на вигадані факти. Я намагався говорити спокійно і переконливо без жодного натяку на патетику.

Гомер почухав свою знамениту довжелезну бороду, кілька разів покахикав, а потім задумливо спитав:

– Ви хочете, щоб це оповідання було надруковано у журналі?

– Воно ще не дописано. Василю Семеновичу…

– Я просив казати, пане Василю.

– Добре. Пане Василю, я його ще не дописав. Це – перше. А, по-друге, мені потрібна ваша допомога. Ви досвідчений викладач. Порадьте, які книжки, може науково-фантастичні чи містичні містять подібний сюжет, пов'язаний із часом, який рухається навпаки?

– Відразу можу назвати роман Філіпа Діка «Час – назад». У нього взагалі дуже багато оригінальних і сильних творів, але саме в цьому панує тема, про яку ви говорили. Тільки я не розумію, що воно вам дасть. Краще пошукайте науково-популярну літературу, наприклад про квантову фізику. Я, до речі, за фахом окрім філології ще й фізик-теоретик.

– Що серйозно? – здивувався я.

– Авжеж. Я навіть дисертацію пробував захистити, але потім лірика перемогла фізику. Юхиме, я можу порадити пошукати інформацію про ентропію, торсіонні поля. Якщо коротко, час йде вперед саме тому, що усе підпорядковано ентропії. Наприклад, якщо чашка впаде, то розіб’ється і назад її не повернеш, хіба що склеїти. Дим з окропу йде вверх, але в жодному разі не повертається назад. Після Великого Вибуху Всесвіт почав розширюватися, розширявся простір, а час рухався вперед. Якщо час піде у зворотному напрямку, то це буде колапс. Адже, тоді Всесвіт знову буде стискатися, хоча таке може настати через кілька мільярдів років.

Гомер подивився на годинник.

– Наразі мушу бігти. Час обмежений. Вам можу порадити піти в обласну бібліотеку, де повинна бути книжка нашого земляка Івана Орловського «Аномальні випадки Дніпропетровщини». Пригадується, там описувався схожий випадок, коли чоловік вважав, ніби із часом діється щось негаразд. Деталі я не пригадаю зараз…

– Пане, Василю, останнє питання. Яким чином – гіпотетично для сюжету оповідання – можна зробити так, щоб час пішов назад без оцих апокаліпсисів та колапсів?

Він зібрав теку і вже збирався йти, але на мить зупинився.

– Є один-єдиний науковий підхід. Просто вчені не спроможні фізично ним скористатися, бо наука і далі сліпа перед безмежним космосом. Отже, якщо розігнатися та навіть перевищити швидкість світла, то час піде у протилежному напрямку. Але це – ідея для наукової фантастики і нісенітниця для тутешньої реальності. Усе, мушу йти.

– Дякую вам, – гукнув я услід і залишився сидіти у аудиторії.

2

Так я просидів ще хвилин зо десять чи може більше. Не знаю, бо на годинник я тоді не дивився. Мені дуже закортіло поїхати у бібліотеку та почати своє розслідування. Ну, може «розслідування» дуже патетичне слово, але дослідженням це точно можна назвати.

Спочатку я скористався всесвітньою павутиною та пошукував за допомогою всезнаючого Google книжку, про яку казав Гомер. Кілька хвилин старанних пошуків залишили мене з нічим. Мені лише одна сторінка на очі потрапила, де коротко згадувалася ця книга, а нижче коротенька анотація. Але мене цікавив зміст. Мабуть, Орловський майже не відомий широкій публіці, якщо пірати навіть не захотіли сканувати його книгу та викласти її в мережі, як це зазвичай буває з іншою літературою, окрім зовсім маловідомих книг та брошур самвидаву.

Покинувши стіни рідного університету, який становить для мене атмосферу навчання та розваг, я скористався послугами міського транспорту, які залишали бажати кращого, але не давали альтернативи. Душна, забита вщент маршрутка, у якій навіть із відчиненим люком було спекотно, як у Аїда в гостях, доставила мене до потрібної зупинки. Я неохоче поплентався до вхідних дверей великої, старої будівлі, біля якої стояло кілька автомобілів.

Ненавиджу бібліотеки. Ні, книжки я читати обожнюю – особливо художні, – але здебільшого віддаю перевагу своєму рідеру. До слова, я там зберігаю більше шести тисяч електронних книг, які завантажені з піратських бібліотек Інтернету. Скоро взагалі не буду вміти, як відкривати та гортати паперові книжки, несвідомо шукаючи зверху кнопку, яка автоматично відриває нову сторінку на екрані. Що стосується бібліотек, то вони викликають щиру нелюбов саме тим, що там потрібно довго копирсатися у цих картотеках, заповнювати якісь формуляри, робити виписки з книг і виконувати купу інших правил: не курити, не шуміти у залі тощо. Оце такий я вибагливий та вередливий.

Зайшовши усередину, я здав наплічник на вахті і поїхав на другий поверх оформлювати читацький квиток. Через кілька хвилин, я покінчив із цієї набридливою, але необхідної формальністю і відправився у відділ, присвячений науково-популярній літературі. За столиком працювала похилого віку жіночка у темній перуці, одягнена у старий в’язаний светр синього кольору. На переносиці, як годиться для підтримання іміджу і стереотипу працівника бібліотеки, у неї були товсті окуляри, у яких відображалося денне світло з вулиці і частина приміщення у спотвореному та значно меншому розмірі.

Я звернувся до неї із проханням дістати потрібну книжку, а вона порадила скористатися картотеками, коротко пояснивши, як це робиться. Оскільки вибору у мене не було, то я скористався її порадами і за декілька хвилин знайшов номер книжки. Нарешті, коли її виписали і видали мені, я зміг зручно сісти у читальному залі і ознайомитися з нею. Взагалі у залі було по-справжньому тихо, лише де-не-де роздавалися ледь чутні звуки гортання