Історія Юхима - Роман Квант
Так непомітно я наблизився до кінця травня, коли були останні лекції та семінари в університеті. Тридцятого травня мав пройти семінар з іноземної літератури, до якого я вирішив підготуватися. По-перше, я дуже любив літературу, а, по-друге, минулого разу я прогуляв цей семінар, а тому планував надолужити пропущене. І взагалі, Петро був правий, що лише зайнятість найкращі ліки від нудьги. На жаль, Ренуар цього не зрозумів, тому постійно відчував нудоту.
У гуртожитку було не цікаво. За часи існування аномальності часу, я зробив для себе деякий висновок. Усі події та явища відбувалися з неймовірною точністю, від чого мені часом ставало зле і хотілося усе покинути і побігти кудись у ліс, сховатися там, сидіти і довго-довго дивитися на блакитне, безхмарне небо, слухати спів птахів, ніжний, таємничий шепіт дерев і відчувати приємний, свіжий аромат лісів – ні з чим не зрівняний аромат життя, наснаги та любові. Кілька разів я лише стримував у собі цей імпульсивний порив, душевне сумятіння, але бачив лише один вихід. Щось змінити. Наприклад, пам’ятаючи певні факти за тридцяте травня, спробувати провести день інакше: змінити плани, робити те, чого ніколи не робив, намагатися відкрити щось нове, що дасть змогу цьому дню пройти у нових, самобутніх митях, що додають більше відтінків тепла та надії.
Саме такі роздуми і підштовхнули мене підготуватися до семінару. Я з нетерпінням поснідав і хутко побіг на тролейбусну зупинку, сподіваючись, що мені вдасться встигнути на заняття.
2
Семінар із зарубіжної літератури мав розпочатися о дев’ятій тридцять ранку. Я прибув на місце навіть за десять хвилин заздалегідь, що вже було для мене нетиповим, героїчним вчинком, що несподівано ламає стереотипну лінію поведінки, додаючи від себе щось приємне та цікаве.
На вулиці почався дощ. Маленькі краплі почали барабанити по вікнах, падати на асфальт, утворюючи неприємні, брудні калюжі. Я стояв під навісом, вдихаючи свіже повітря. Засунувши руки в кишені куртки, я спостерігав, як люди ховалися під парасольками, а тих, кого дощ застав зненацька бігли у крамниці, доки повністю не намокли.
– Маєш запальничку? – спитав я, Антона який вийшов з корпусу університету і став збоку, щоб його не зачепили краплі дощу.
Це був міцний хлопець, але дуже маленького зросту – кордупель, як кажуть на Західній Україні. Він відпускав невеличку еспаньйолку, що додавала йому трохи імпозантності та індивідуальності. У вухах частіше всього лунали пісні групи The Doors або Beatles.
– Ти ж знаєш, що я не палю.
– А я й забув, – я почав мацати свої кишені, але так і не знайшов чим прикурити цигарку.
Нарешті вийшло двоє дівчат, які відразу дістали тонкі сигарети. Я позичив запальничку і затягнувся, пускаючи дим уверх.
– Юхиме, пам’ятаєш ту Настю, яку ми бачили на день народженні два дні тому? Ти ще до неї лип тоді.
Зробивши кілька затяжок, я пригадав дівчину. Ми з нею познайомилися на дні народженні, але окрім п’яного поцілунку та затискання у темному коридорі, нас нічого не поєднувало.
– Так, а що? Ти поклав на неї око?
– Можливо. Ти виграв її чи ні?
Я здивовано подивився на нього.
– А яка тобі різниця?
– Та я й сам не проти з нею пошпрехатися, але от думаю, чи є в неї хтось чи немає…
– Поки будеш думати, хтось більш нахабний та самовпевнений вставить їй, а ти усе проґавиш, розумієш?
– Чуваче, ти діло кажеш. Чого це я гальмую? Треба запросити її на побачення. Тим паче, якщо вона тебе не цікавить…
– Та мені вона пофіг. Запрошуй, якщо хочеш, – я кинув недопалок. – До речі, зараз заняття почнеться. Треба йти.
Антон залишився на вулиці, подзвонивши комусь по телефону. Я пересік фойє і піднявся на третій поверх. Дзвінок на пари почався саме тоді, коли я встиг скинути наплічника і зручно всістися на передню парту.
3
Семінар проводив похилого віку чоловік – Василь Семенович Духовецький. Він мав дуже античні риси обличчя – велика сива борода, вуса, а також зачіска, – які нагадували бюст самого Гомера елліністичної доби, що можна лише побачити у Музеї класичної скульптури, розташованому у Мюнхені. Тому не дивно, що викладача ми стали кликати між собою просто Гомер. За іронією долі він чомусь дуже полюбляв античну поезію (не лише «Іліаду» та «Одіссея», але й «Енеїду», «Метаморфози» тощо), а також (ходили чутки) любив віддавати частину дозвілля ропсодомантії, тобто ворожіння на стародавніх книгах, яке спостерігалося, як у древніх греків за часів того ж Сократа або у стародавніх слов’ян, які віддавали перевагу Псалмам.
Гомер привітався з усіма та почав по списку викликати і ставити запитання. Першим під його немилість потрапила Аня.
– Яка головна ідея роману «Процес» Франца Кафки? – спитав викладач.
– Не люблю Кафку. Він дуже нудний, – раптом вимовила вона, що навіть мене вивело із задумливого трансу і заставило посміхнутися.
І це вона так сміє казати на семінарі про одного з найкращих австрійських письменників? До того ж про мого улюбленого письменника!
– Е-е, пані, ви ще не подолали сім томів «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста. Що б тобі ви казали? На жаль, в університетській програмі дозволяється читати один том, а це погано. Або спробувати прочитати знаменитий роман Джеймса Джойса «Уліс» Двійка, сідайте, – Гомер старанно вивів оцінку в журналі, а потім хитро, примруживши очі, подивився на усю аудиторію. – Так… Продовжить це цікаве питання Вербицький.
Мабуть мені сьогодні пощастило. Із легкістю на душі я підвівся на ноги і вже збирався йти до дошки, коли викладач махнув рукою, мовляв: можна з місця відповідати.
– Отже, ідея роману «Процес» доволі багатогранна, – почав я не поспішаючи, адже це була моя стихія, улюблена царина літератури – театр абсурду, який до біса мене цікавив своєї безвихіддю. – Я вважаю, що саме життя – це процес. Ми народжуємося, ставимо цілі, на щось сподіваємося, чекаємо, плануємо, віримо, любимо і не знаємо, коли закінчиться Процес. Йозеф К. – це алюзія на самого Кафку. Автор любив символізм у своїй творчості. К. був одинаком, сором’язливим, сірим чоловічком, який працює у банку та раз
