Історія Юхима - Роман Квант
Після обіду я відразу поїхав на проспект Слобожанський, де мусив роздавати людям листівки та пропонувати купити кондиціонери у фірми, яка їх представляє. Скажу чесно, що перші півгодини я дуже старанно та активно це робив: майже під ніс пхав рекламні, розфарбовані папірці, намагався зацікавити чоловіків та жінок привабливою пропозицією. Більшість люду реагувало негативно. Воно й і не дивує, коли тобі намагаються дати непотрібну листівку, яку ти потім викинеш у найближчий смітник, або навіть тупо на брудну землю. Таких вже зім’ятих папірців у калюжах, та придавлених взуттям було багатенько.
Через півгодини я вирішив, що вже напрацювався і зробив собі відпочинок. Я викурив одну сигарету, випив склянку кави із найближчого автомату, але до виконання своїх обов’язків не хотів поспішати. Чомусь ця спека зробила мене таким апатичним та байдужим. Хотілося десь сховатися у затінку та випити холодного пива чи на крайній випадок квасу.
Я зайшов усередину торгового центру і сів на вільну лавочку. У залі було багато людей, які йшли скуплятися у крамниці одягу, техніки або в супермаркет за провізією. Спокійна, приємна музика створювала затишну атмосферу цього приміщення. Я дістав з наплічника рідер – електронну книгу, яка замінює мені паперовий варіант – і почав читати. Книга мене настільки захопила, що я навіть забув про роботу, коли вже задзвенів телефон.
– Алло?
– Юхиме, ти де зараз?
Голос видався напрочуд знайомим, а попри те я ніяк не міг пригадати, кому він може належати. Подивившись на годинник, я здогадався, що це може дзвонити роботодавець, який вирішив сюди приїхати та перевірити, як відбувається роздача листівок і заохочення людей купити ці довбані кондиціонери.
– Я в туалеті. Зараз буду на робочому місці, – відповів я.
– Давай скоріш.
Я вже збирався бігти до виходу, аж раптом пригадав, що дійсно не ходив в туалет, тому швиденько побіг в іншу сторону. Лише через кілька хвилин я зумів повернутися на вулицю.
– Щось ти дуже довго ходив в туалет, – підозріло сказав вусатий чоловік, який тримав у руці фотокамеру.
– Даруйте, у мене живіт прихопило. Не було вибору… – дивлячись в очі збрехав я, сподіваючись, що все прокотить.
– Ну, гаразд. Але наступного разу попереджай, коли йдеш випити каву чи в туалет, щоб я знав. А зараз стань от напроти світлофору і давай людям листівки, а я зроблю кілька знімків. Цей фото звіт потрібно відправити клієнту, який зробив замовлення.
Я почав роздавати рекламу перехожим. Одна бабка почала критикувати молодь і казати щось про золоті часи радянської епохи, але я почав шукати інших перехожих. Василь зробив кілька знімків на цифровий фотоапарат (в миру – «мильниця»), а потім сказав далі активно працювати, щоб клієнт був задоволений тою кількістю звернень, які будуть робити люди, що бажають собі придбати кондиціонер.
Приблизно через п’ять хвилин після того, як перевірка закінчилася і Василь поїхав контролювати інших промоутерів, що працювали в різних районах міста, я знову забив на цю маячню і пішов у торговий центр. Спочатку я з’їв морозиво, потім походив по всьому центрі, подивився, як катаються люди на льодовому катку, а потім знову почав читати. Я вже втрете читав «Бхагават-гіта, як вона є», але впевнений, що навіть і половину не зумів зрозуміти із індуської релігії. Тим паче, це не дешеве чтиво, а високодуховне та дуже важке для сприйняття раціональним західним мисленням, що вирізняється від східної філософії.
6
Коли маленька стрілка на наручному годиннику дійшла до відмітки без п’яти сім, то я вирішив помалу-потроху рухатися у бік офісу, сподіваючись, що отримаю свою платню, навіть, якщо «на халяву». Трохи поміркувавши, я зрозумів, що краще залишити трохи рекламних листівок, щоб не викликати підозри. А от іншу, більшу частину я спокійно викинув у великий сміттєвий бак, що стояв біля старої, як цей світ, п’ятиповерхової хрущівки.
У конторі було тихо. Лише Василь стояв біля письмового столу і збирав сумку. Взагалі в кабінеті було неохайно: окрім вищезгаданого столу, шафи, кількох стільців, увесь інший простір займали коробки з рекламою, якісь ящики, вміст яких був схований від мене. Складалося враження, ніби господар зекономив видатки на оренду приміщення, бо сам бізнес ледве-ледве тримався на плаву.
– Ось гроші, – Василь протягнув мені дві купюри по п’ятдесят гривень. – Але май на увазі. Якщо інший раз я прийду, а тебе не буде на місці, то я візьму штраф десять гривень, ясно? Тому, коли робиш перерву, то повідомляй дзвінком чи смс мені.
– Дякую, я так і зроблю.
Прикол був втому, що завтра, тобто, вчора він навіть не буде знати мене, тому цей трюк знову може пройти. Насправді, аномалія з часом не така вже і погана річ.
Бачте, я вже пристосовуюся до нових умов.
З цими думками я сів у тролейбус та поїхав у гуртожиток. Зароблених грошей було небагато, та я й не прагнув великих статків. Мене більше цікавила зайнятість, щоб менше перейматися гнітючими думками, менше займатися рефлексуванням. Тому, робота допомагає від іпохондрії і спроби пожаліти себе.
Я собі пообіцяв, що за будь-яких умов, навіть, якщо ці дивацтва із часом будуть продовжуватися, я буду тримати себе в руках та не падати духом. Зізнаюся, мені довелося порушити свою обіцянку. Правда, це сталося трохи пізніше, ніж я цього боявся.
Розділ IV
Зустріч із Пенелопою
1
Кілька днів промайнули зовсім непомітно і якось аж занадто швидко. Я повністю ігнорував заліки та екзамени, незважаючи на те, що викладачі ставили пропуски. За цей час я щодня працював промоутером, роздаючи ті ж самі кляті листівки, які вже остогидлі до такого ступеня, що я ладен був взагалі їх покинути. Тільки грошова винагорода в вечорі зупиняла мій імпульсивний вчинок. До того ж, на роботі я багато байдики бив, хоча мене ще не викрили за це.
У гуртожитку я поводив себе природно, намагаючись не привертати зайвий раз до себе увагу. Тому, усі сусіди по кімнаті та інші студенти в корпусі навіть нічого не підозрювали. Принаймні я намагався жити, як усі: спілкуватися з одногрупниками, друзями, ходити гуляти в парк або в кінотеатр на чергову прем’єру. Час так і линув уперед, відкидаючи усі сподівання,
