Історія Юхима - Роман Квант

– Привіт, мамо!

– Привіт. Як справи? Що робиш?

– Та оце вирішив трохи прогулятися парком, бо голова йде обертом.

Я завжди шанував своїх батьків і намагався ніколи їм не брехати. Не скажу, що постійно був чесний з ними, але іноді траплялися випадки, коли краще було щось недоговорити, ніж нахабно обманювати найдорожчих людей, які мені подарували життя. То ж і цей раз я не брехав, а лише не уточнював від чого у мене «голова йде обертом».

– Правильно. Не можна цілий день сидіти над підручниками. До речі, як йде підготовка? – поцікавилася мама.

– Ще зранку не сідав за білети. Але цей предмет я краще знаю і впевнений, що зумію його добре здати.

– Дивися. Краще зараз добре постаратися і повчити питання, ніж потім жалкувати за поганими оцінками або йти на перездачу. А вже після сесії можна відпочити. Ми з татом навіть допоможемо грошима, щоб ти зміг з друзями поїхати на море в липні.

– Добре. Буду старатися, – пообіцяв я ще не знаючи, як все буде відбуватися, якщо дні для мене минають задом наперед.

Ніякої логіки я в цьому не вбачав, а втім вирішив терпляче чекати.

– Тут ще тато хоче сказати кілька слів.

Через кілька секунд я почув життєрадісний, впевнений голос батька. Він у нього був трохи хриплим та дуже низьким, хоча батько ніколи в житті не палив цигарок.

– Вітаю, синку. Що в тебе нового?

– Привіт. Намагаюся не впасти лицем у багнюку під час сесії.

– Правильно робиш. У тебе там все гаразд?

Я не знав, як сказати краще. Брехати не хотілося, але я не міг розповісти батькам про часові аномалії, бо не хотів їх засмучувати і давати привід думати, ніби я божевільний. Тому довелося взяти себе в руки і спокійним тоном мовити, що все добре.

– До речі, хотів в тебе спитати дозволу. Можна мені взяти збірку поезії Бодлера з твоєї кімнати? – запитав тато.

– Авжеж. Але я не повірю, що ти таке читаєш?

– Я в молодості багато читав поезії, коли був напрочуд романтичний та ще носив рожеві окуляри. Любив театри, поетичні вечори. Хочу, хоча б зараз пригадати, як то було. Ностальгія, розумієш?

– Думаю, що так.

– Добре, не буду тебе більше відволікати. Бажаю добре підготуватися.

– Дякую.

Поклавши стільниковий телефон назад до кишені, я із неприхованим болем зрозумів, що не зможу з ними поділитися своїм відчаєм та існуючою проблемою. Усе було таке несправжнє, сюрреалістичне, що хоч бери та плач, кричи від розпачу та рви на собі волосся.

Цього робити, я, звісно, не став, але душевний біль все одно не зменшився.

А навпаки збільшувався.

4

Вже зовсім з іншим настроєм, іншими думками, я повернувся у гуртожиток. Нічого особливого наче не відбулося, але всередині себе я відчував якесь умиротворення на певний час. Я мав намір знайти підробіток, щоб збільшити трохи фінансове становище і також згаяти час від дурних думок. Петро був правий, що усі погані думки лізуть саме тоді, коли ти розслаблений і ліниво відпочиваєш. Тільки праведний труд (фізична чи розумова праця) можуть цього монстра на певний час затримати, щоб він не заполонив мою свідомість, не почав хватати за ниточки маріонеток розуму та скеровувати їх у бік ідіотизму.

За час прогулянки апетит у мене прокинувся звірячий. Я накинувся на зупу з бульйону із кількома шматками хліба, а потім випив чашку міцної кави, та викурив цигарку після смачної трапези. Лише тоді я вирішив якомога швидше знайти тимчасову роботу. Я почав свої пошуки через Інтернет, продивляючись сайти відповідного тематичного спрямування. Кілька дзвінків були мимо цілі – на тому кінці тітонька або дядько солодко розповідали про бізнес, десятки тисячі доларів на місяць. Все, що потрібно було зробити – це вступити у мережевий маркетинг, накупити купу БАДів підозрілого виробництва, а потім усе це потрібно було впарити наївним та довірливим покупцям, яких ти просто підло обманюєш. Таких шахраїв т.зв. роботодавців я посилав трьохповерховим матом. Чомусь з їхнього боку не було жодного заперечення чи бодай спроби ще вмовити в останню мить підписатися на покупку їхньої паскудної продукції, які не лише не виліковують людей, а викликають стільки побічних ефектів, що їх перелічення може зайняти більше сторінок, ніж у романі Томаса Мана «Чарівна гора».

Але я не падав духом і не страждав на чорний песимізм. Намагаючись до усього ставитися із деякою долею гумору, я уперто продовжував свої пошуки. Кілька роботодавців пропонували мені розвантажити КАМАЗ, але я лінувався тягати важкі мішки, та й не хотів надривати спину. Нарешті, мені вдалося віднайти одне чудове місце. Я мав працювати промоутером: розповсюджувати листівки на світлофорах, вулицях, біля торгових центрів. По телефону пообіцяли, що платитимуть відразу після робочого дня. Тобто, така щоденна оплата мене цілком влаштовувала, адже тепер мої уявлення про плин часу і більшості людей знаходилися геть у протилежних площинах.

Я надів бейсболку, щоб сховати макітру від пекучого сонця і схопивши наплічник, поспішив на співбесіду. Правду кажучи, це була навіть не співбесіда, а проста зустріч. Поки я їхав маршруткою до ЦУМу, то зрозумів, що не так вже все й погано в житті.

– Робота неважка, але відповідальна, – говорив вусатий дядько, коли я дістався до офісу і зараз розмовляв з ним у маленькому кабінеті. – Нам потрібно, щоб ви не просто тикали листівки людям у руки, а пропонували купити у нас кондиціонери. Потрібно все робити вправно, швидко. Нас цікавить результат, ясно?

– Ясно.

– Хочу зробити одне застереження. У нас деякі приходять, беруть листівки, а потім їх викидають за найближчим рогом у смітник і думають, що ми заплатимо за це. Таким ми гонимо в шию і заносимо у чорний список. То ж, працюйте сумлінно. Наша людина прийде перевіряти.

– Я завжди працюю на результат.

– Побачимо. Якщо це так, то гроші ви свої отримаєте ввечері.

Отже, я мав працювати сьогодні з другої дня до сьомої вечора. Ця контора обіцяла платити за годину двадцять гривень, то ж я себе тішив, що ввечері зможу отримати новеньку сотню. Для бідного студента за малу кількість годин – це чудова пропозиція.

5

До обіду я нічим особливим не займався. Білети вчити не було сенсу, адже, як я вже казав, повторення