Історія Юхима - Роман Квант

Попервах я ознайомився із анотацією, та вступним словом автора на початку книги. Іван Орловський народився 17 серпня 1973 року. За фахом – інженер-будівельник. Працював за спеціальністю. Потів пішов у журналістику і за роки розслідувань та дослідження матеріалів, він назбирав дані, які описав у цій книзі, як феномени, що не можливо пояснити розумом. Я продивився зміст, але не знайшов якоїсь назви, що підкаже, де саме знаходиться потрібний розділ про якісь паранормальні явища, пов’язані із часом. Тяжко зітхнувши, я зрозумів, що доведеться заглиблюватися у літературу значно більше, ніж я на це сподівався.

Відразу захотілося палити, але я пригадав де знаходжусь і вирішив залишити це бажання на задньому фоні свідомості. Нарешті, я приклав зусилля і почав більш детально переглядати сторінки, намагаючись пропускати зайві дані, які мене не цікавлять. Навіть наспіх оглянуті уривки свідчили про те, що Іван, як письменник жанру нонфікшен слабенький. Дуже багато повтору слів, сухі, рвані фрази. Я ще раз відкрив першу сторінку, знайшов ISBN, УББК та інші коди, які присвоює видавництво, друкуючи книгу. Тим паче, бібліотеки не приймають самвидав невідомого автора. Отже, цей текст становив певний інтерес у своїх вузьких кругах. Тираж був 1000 примірників і я чомусь був упевнений, що й половину з них не розкупили і вони зараз лежать десь на складі чи у крамницях на останніх поличках, куди ніхто не заглядає.

Далі я знову продовжив своє поверхневе вивчення тексту. Автор розповідав про випадки візиту прибульців на НЛО, які траплялися у Томаківці та навіть у Дніпродзержинську. Були матеріали про якісь покинуті будинки, де нібито мешкали привиди померлих, також про різні аномальні зони, де відчувалися гепатогенні зміни та ламалися усі навігаційні прилади. Автору варто було змінити фах і писати фантастику, але вочевидь фантазії однієї замало, бракувало таланту.

Продовжуючи свої пошуки, я дістався до розділу: Час і простір. Ось воно! Я прогорнув кілька сторінок і знайшов цікаву подію, яка трапилася з одним чоловіком. Він розповів вражаючу історію. 10 червня 2006 року він зрозумів, що настав день, який вже був у минулому. Усі його дослідження дійшли до висновку, що кожного дня він все далі повертається назад, стаючи молодшим на один день. Вважаю доречним привести кілька уривків, які, судячи з усього, були з його щоденника, що знайшов Орлівський у свій час:

Понеділок. 8 червня. Усе так само. Я знову і знову повертаюся назад. Наче, якесь прокляття. Наче каяття мене кличе виправити помилки минулого, стати справжньою людиною.

4 червня. Я починаю божеволіти. Щось відбувається надзвичайне. Я постійно намагаюся пригадати, не лише день, а місце і час, коли усе почалося. І знаєте, що? Це не можливо. Мабуть часово-просторовий континуум не обмежений чотирма вимірами, а має п’ять, шість, сім або навіть набагато більше цих недосяжних позаземних вимірів. Напевно, людський розум настільки жалюгідний у порівнянні з величним відкриттям, яке наближає мене до свого народження. Якщо мені вдасться зберегти бодай крихти розуму, то я повинен розкрити таємницю свого феномену.

25 травня. Мене усі вважають божевільним. Я більше нікому не патякаю про свою особливість. Усі спроби щось відгадати у той роковий день, 10 червня виявилися марними. Я просто працював у редакції, виконував звичайну роботу. Відповідав на телефонні дзвінки, писав статті, їздив на зустріч із людиною, яка бачила якесь пограбування. Але нічого дивного – звичайний собі сірий, будній день, майже, як день Байбака.

22 травня. Тепер я остаточно вимушений усе закінчити. Далі так не можна. Я божеволію. Скільки можна жити задом наперед, коли усі живуть нормально. Навіть робота дістала. Все, йду звідси нахрін!..

На цьому уривки із щоденнику обриваються. Далі йдуть коментарі Орлівського та його висновки від тої останньої бесіди, коли вони бачилися. Я був настільки вражений, що не витримав, здав книгу і вийшов на вулицю закурити.

3

Останні слова «все, йду звідси нахрін» можна інтерпретувати по-різному. Можливо, автор просто забив на все і кудись подався мандрувати автостопом чи поїздом. А може – то такий символічний вихід із цієї реальності, із матриці зомбованого натовпу? Але вихід куди – у новий вимір, що вище за людську свідомість чи це якесь відкриття, коли він розкрив таємницю своєї особливості? Чорт, як я себе буду катувати, не знаючи, що відкрилося автору того щоденника такого, що він покинув писати!

Звісно, я вирішив, що він збожеволів, але насправді пояснень було безліч. Вигадуй і бери любе, не задумуючись. Мені стало якось лячно від думок. Від того, що ці дані у тій книжці могли бути справжніми. Звичайно, не варто їм довіряти, але ж, але ж… Всяке буває, хіба ні?

Повертатися у бібліотеку я не мав наміру. Все що мене цікавило, я вже дізнався. Я дістав ще одну цигарку і курив повільно, хоча руки все одно тремтіли, як від сильного холоду або після страшного похмільного синдрому. Випускаючи сірий, мінливий дим у повітря, я спостерігав, як він розчиняється, перетворюється у ніщо, і зловив себе не думці, що ми також з часом зникаємо і перетворюємося у ніщо. Різниця лише втім, що інші помруть від старості, а я… я взагалі дійду до народження. А далі? Стану плодом у животі, а потім?

Мене почало тіпати так, що запаморочилася голова і я вимушений був схопитися руками за стіну, інакше б впав вниз. Я й так трохи сповзав, не в змозі пітними пальцями триматися. У голові спалахувало сотні тисяч червоних метеликів, у шкіру наче впилися тисячі голок, а усе тіло стало ватним, чужим і непотрібним.

– Тобі погано? – пролунало крізь товстий шар невидимої стіни, створеної від безсилля та страху.

Я насилу заворушив губами і вичавив із себе заледве три букви:так. Якась жінка підтримала мене за руку і це допомогло втриматися, щоб не перейти у горизонтальне положення, обіймаючи асфальт. До горла підкочувала нудота, а у тіло щось сіпалося. Я навіть подумав, що це епілепсія, хоча зі мною такого ніколи не траплялося. Та й я не схожий на персонажа творів Достоєвського, хоча у нього багато героїв епілептиків. На щастя, мене почало попускати. Шум у вухах затихав, постійний спалах метеликів припинився, а очі почали нарешті вирізняти більш чітку фактуру предметів. Я зумів побачити стурбоване жіноче обличчя, яке мене уважно розглядало.

– Що трапилося? – спитала вона.

Я