Історія Юхима - Роман Квант

За час бесіди з диваком Сергієм, журналіст робив деякі помітки у блокноті, але наразі вони не збереглися. Проте, не слід впадати у відчай, бо Сергій давав йому гортати свій щоденник, у якому були записи з приводу його існування у аномалії часу. Звичайно, ці дані не потрапили до нього назавжди, але той дозволив Орловському зробити знімки цифровим фотоапаратом, щоб можна було їх розпізнати як текст і вичитати.

– Отже, у вас є ці записи? – поцікавився я після того, як Іван переповів мені коротеньку історію, яка ставила більше запитань, ніж давала відповідей.

– Зберігаються на жорсткому диску. Але зараз вони для мене не представляють інтересу, – мовив він задумливо.

– Зате для мене вони становлять інтерес. Пане Іване, чи можна якось мені дати нагоду почитати копію з щоденника Сергія?

Журналіст почухав потилицю, наче останні слова треба було добре зважити, обмізкувати та вирішити, як поставитися до мого прохання.

– Ну, гаразд, – вимовив він повільно, буцім куштував ці слова, як вони звучали на смак. – Залиште мені свій е-мейл і я вам скину на пошту фотокопії щоденника у форматі jpg.

Я продиктував електронну скриньку, яку він ретельно занотував у свій коричневий, маленький блокнот, що був майже наполовину списаний кількома кольорами ручок.

– До речі, можна запитання? Навіщо ви писали ту книгу про феномени Дніпропетровщини? Адже більшість з тих випадків – вигадані.

– Не більшість, а всі вигадані, почуті у вигляді байки, легенди або стародавніх міфів. Просто я не письменник, тому писав це, у жанрі нонфікшн. Люди люблять цікавитися усім таємничим і незбагненним. Так вже влаштований світ. Згадайте, Бермудський трикутник, візити інопланетян, привидів у старих будівлях тощо. Читачів цікавить такий матеріал. Я навіть зараз в одну газету пишу подібну халтуру.

– Що ж, красномовно дякую вам, що приділили увагу.

Орловський знизив плечима.

– Дякувати немає за що. Ця історія може привезти до безглуздя. Той Сергій був психічнохворим чоловіком. Останнім часом казали, що він взагалі десь зник. І ось вам мій доказ, що його історія брехня. Якби він жив задом наперед, то наше знайомство, приміром у понеділок, повинно було запам’ятатися, коли ми бачилися у вівторок вже. Я б не забув про таку зустріч наступного дня, чи не так?

– Можливо, але візьміть до уваги той факт, що для Сергія спочатку була зустріч у вівторок, а потім у понеділок.

– Ну ось ми і дійшли до розгадки. Якщо для нього зустріч вперше була у вівторок, то для мене – це була вже друга зустріч, бо я би чудово пам’ятав, як ми розмовляли у понеділок. Таким чином, він був безумцем, а не феноменом.

Здається журналіст заплутався у власних міркуваннях, але я не мав наміру йому це казати.

– Пане Орловський, а чи знаєте ви де живе чи жив цей Сергій?

– Гадки не маю, – мовив журналіст. – Ми з ним бачилися на нейтральній території. Він лише хотів, щоб його щоденники зацікавили широку публіку. Звісно, можна було відразу створити блог в Інтернеті на власній платформі чи в ЖЖ. Я йому відразу це запропонував. Проте, Сергій відмовився, бо планував, щоб ця історія вийшла окремою книгою. А може він був старомодною людиною і не визнавав вплив блогів чи форумів.

– А де мені можна його знайти?

Журналіст невдоволено зітхнув.

– А звідки мені знати. Я навіть не бачив, як він виглядає, вже не говорячи про те, де він мешкав.

Від цих слів мені стало погано. Я так сподівався, що хоч бодай найменша ниточка приведе мене до цього чоловіка. Тоді мені буде легше збагнути самому існування феномену, який для мене почався з десятого червня. А тепер усе змінюється на гірше.

– Тобто, як не бачили? Ви ж з ним неодноразово зустрічалися? – нарешті я порушив тишу здивованим і дещо обуреним голосом.

– Ми з ним розмовляли двічі. Зустріч тет-а-тет, як такої не було. Ми спілкувалися по скайпу але без веб-камери, бо він дуже наполягав на цьому. Власне, це була його основна умова для спілкування. То ж, я навіть не бачив його в обличчя, а лише чув голос. Та це нічого не дасть, бо за два роки я усе забув.

– Тобто, я не маю жодного шансу розшукати Сергія? – втраченим надії голосом поцікавився я.

– Ну, чому не маєте? Шанс завжди є. Не здавайтесь. Інша справа, що воно вам не потрібно. Ви ще молодий, не досвідчений у багатьох життєвих питаннях. Нащо вам впадати у містику. Це дуже небезпечно. До речі, я дещо пригадав. Сергій якось говорив про село Глибоководне. Здається, він звідти родом. На жаль, більше я точно нічого не пригадаю, – Орловський потис мені руку. – На все добре. Копії я вам відправлю ввечері. Але не загравайтесь с такими речами. Не потрібно вірити чи шукати сенс там, де його немає серед хаосу та безумства. Удачі!

Журналіст попрямував своїм шляхом. Мабуть чергові завдання з редакції на нього чекають. А на мене чекають нові дослідження. У мене аж руки тремтіли від передчуття того, що скоро я зможу ознайомитися із щоденником людини, у якою може бути схожий феномен часу.

4

До вечора я тинявся по гуртожитку, виходив на вулицю прогулятися, проте аж ніяк не був в змозі позбутися отих негативних думок, що постійно підточують та отруюють свідомість лише своєю неприємною появою. Гавр з Максом хотіли запросити мене на пиво – хтось святкував якусь подію чи зданий залік чи іспит, але я послався на зайнятість і близько години гуляв містом. На що я міг сподіватися – двадцятиоднорічний студент, котрий раптово зіткнувся із аномалією у часі та збагнув, що він один-однісінький у цілому Всесвіті зі своєю проблемою, що закручується у вигляді спіралі та тягнеться десь далеко у глибини космосу чи навіть далі. Я був упевнений в тому, що такі речі зі мною сталися не просто так. Безглуздо вірити у інопланетян чи портали у часі, на кшталт червоточини, але паранормальні явища безпосередньо зачепили моє життя. Що з цим робити?

Ось так я розмірковував, чудово розуміючи, що мені немає з ким поділити це горе і залишається єдина надія на факти, що зумів