Історія Юхима - Роман Квант
Вийшовши на більш широку дорогу, проїжджену автомобілями, тракторами, заляпану коров’ячими та козячими кізяками, я пройшов кілька десятків метрів, та повернув у паралельну вуличку, яка мало чим вирізнялася від попередньої. Хатинки були такими ж невеличкими, хоча в очі впадало кілька більш престижних будинків, у яких і розміри були більше і сама площа земельної ділянки викликала, якщо не заздрість, то принаймні повагу, що господарі могли успішно впоратися, обробляючи землю. Попереду виднівся зелений паркан, за яким була хата та сарайчик. Фарба на паркані була старою, потрісканою, місцями повністю облізлою, оголюючи іржавчину, яка різко псувала яскравий, живий відтінок тину. Як водилося, у дворі чатував великий сірий пес Сірко та кілька котів, які ліниво розляглися біля самого ганку у затінку, приємно примруживши очі, та поринувши у блаженний стан солодкої дрімоти. У певному сенсі я заздрив тим котам, адже сам не мав стільки вільного часу просто відпочивати, відчуваючи умиротворення та гармонію.
Вільно відкривши хвіртку біля самих воріт, я зробив кілька кроків по мармуровій плитці і нерішуче зупинився. Здоровенний пес, розмірами та й сірим кольором нагадував дикого, розлюченого вовка, що втік із лісу. На щастя, довгий металевий ланцюг стримав його гарчання та відчайдушні спроби дістатися мене своїми великими та гострими зубами. Із хати вийшла жінка похилого віку, зодягнена у стару, безбарвну сорочку, довгу сукню майже до п’ят та велику хустинку в горошик. Це була тітка Люда.
– Доброго дня, – привітався я. – Як ваше нічого?
– ДобрийденьЮхиме, – промовила вона, зліпивши усі слова разом на єдиному диханні. – Давненько тебе не бачила. У мене всьо файно. Живу день, як Бог дасть. А ти як поживаєш? Що там в університеті? Певно ся тяжко вчити чи нє?
– Легкого нічого не буває. Вчуся потроху. Скоро буду здавати заліки та екзамени, а потім захищати диплом. Пані Людмило, а чи можна побачити вашого тата Пилипа Івановича?
– Авжеж. Я лише подивлюся чи не спить він бува.
Я залишився на дворі чекати. Біля вікна, зліва від дверей стояла дерев’яна лавочка, зроблена, мабуть ще у радянські часи. Деревина вже відсиріла і місяцями потріскалася, але господар іноді змазував її спеціальним розчином, щоб дерево довше служило.
– Юхиме, заходь. Він нещодавно проснувся.
– Щиро дякую.
4
Я переступив високий поріг і опинився у передпокоях. Зліва була комора, справа – маленька, тісна кімната, у якій був стіл та велика піч, на якій було постелено для діда Пилипа. Старому було дев’яносто чотири роки (так, так, у селах це не дивина, адже свіже повітря, багатогодинна фізична праця додають більше віку, ніж вкорочують його, як це відбувається у брудних містах, тісних офісах та душних транспортах), але він ще рухався жваво, міг добре розмовляти. Правда, Пилип осліп на одне око та поганенько чув, але в цілому він рухався лише спираючись на один патичок, а щодня робив прогулянку по своїй та сусідній вулиці. Дід був маленького зросту, зморщений, як висохла груша із рідкими залишками сивого, майже молочного волосся. Проте, руки все ще залишали загрубілість і хоч трохи сили, яка збереглася від важкої праці більш ранніх років. Його обличчя було рихле, як зорана земля із багаточисленними зморшками, складками та впадинами. Але видюче око ще зберігало крихти блиску життя, трохи наснаги та бажання триматися за існування до останніх днів.
– Пане Пилипе, добрий день! – голосно промовив я на усю кімнату.
Він сидів на припічку і уважно спостерігав за тим, що відбувалося на екрані. Показувала німе кіно про доктора Калагарі. До речі, я теж був шанувальником ретро-фільмів, але здебільшого віддавав перевагу кіно з Чарлі Чапліном, Бастером Кітоном чи Джоном Уейдом. Пилип повернувся до мене без жодних ознак роздратувань, наче завжди був радий гостям.
– Привіт, юначе! Я ще не зовсім оглух. Сідай, поговоримо, якщо вже прийшов. Чим тебе почастувати? Може зеленим чаєм із андрутами?
– Дякую, але я не хочу, – я відповів невпевнено, бо все ще розмірковував, як краще почати бесіду.
Ще коли я був малим, по селі ходили чутки, буцімто дід знає не лише багацько різних легенд, але й і правдивих історії про усі дивацтва та чудасії, які лише могли відбутися у Глибоководному. Зараз вже минуло багато років, але я чомусь сподівався, що навіть у похилих людей погана пам'ять лише коротка, а давніші спогади мусять залишатися на все життя до останнього подиху. У своєму розрахунку я не помилився.
– Що тебе сюди привело? Вирішив провідати старого пердуна? Найстаршого пердуна на всьому селі, який не сьогодні так завтра спочине у бозі, – пролунала ледь чутна, стареча мова.
– Ну ви таке кажете! Вам ще жити і жити, – спробував я переконати його, хоча і сам розумів, що коли людині вже за дев’яносто років, то смерть може стрітися у будь-яку мить.
В принципі, у будь-яку мить смерть може зустрітися і у молодому віці. Як казав Воланд: «Так, людина смертна, але це ще півбіди. Погано те, що вона іноді несподівано смертна, ось у чому фокус»!
– Юхиме, не вішай мені локшину на вуха! Я чудово розумію, що Бог довго не буде терпіти такого старого, як я. Треба дати дорогу молодим. То ти просто так завітав, чи як?
Я не знав, з якого боку почати. Власне кажучи, як тільки прийшла мить робити те, для чого я прийшов, то увесь запал і вся впевненість кудись зникли самі по собі. Тепер я відчував себе цілком розгубленим.
– Ну-у-у-у… я думав дещо взнати…
– Невже тебе цікавлять стародавні події, міфи та байки про Глибоководне? – запитав Пилип і глухо закашлявся.
Цей кашель був дуже глибокий, наче старий хворів
