Історія Юхима - Роман Квант

– І, по-третє, я тобі вже казала це раніше. Мені здається, що ми з тобою знайомі вже давно, бо якимось чином я тебе пригадую, хоча в минулому б не могла логічно про це знати. Можливо, існують якісь паралельні реальності, які часом перетинаються між собою.

– Тоді вже перпендикулярні, які точно перетинаються, – поправив я.

Вона кивнула.

– Нехай, перпендикулярні. Тоді, ці перпендикулярні світи мають точку перетину, на якій ми можемо знаходитися час від часу. Може, в тій реальності, де час для тебе йшов уперед, ти ніколи не знав мене і не зустрів, але в цій реальності усе відбувається інакше. Наша зустріч – це точка дотику цих реальностей. Питання лише в тому, чи можемо ми свідомо обирати гілки ймовірностей, вибираючи найкращий сценарій нашого життя?

Зробивши кілька ковтків пива, я чи не в черговий раз відчув, що це вже було колись. Так, це – дежав’ю. Я бачив і чув подібну розмову. Але коли це відбувалося?

– Ну, тебе вже у наукову фантастику занесло. Може ці реальності і бувають, перетинаються між собою. Але ж мій феномен із часом остався той самий. Я знову пливу назад і все більше відчуваю себе чужим у світі. Тепер я все більше розумію, цей театр абсурду. Усе має свій початок та кінець. Але який сенс усього, коли воно зникне? Камю і Сарт вважали світ абсурдним, бо людський розум нездатен збагнути безконечний світ. От, що буде, коли я стану малюком, а потім просто перетворюся на плід у животі матері, чи як? Людей жахає загробне життя, якщо воно ще є, а мене лякає те, що може бути чи було до народження?

– Я колись дуже щільно цікавилася подібними речами, як ти. Тоді ще я була дуже амбітною, юною і вважала, що мені відкриються усі істини, якщо я прочитаю купу літератури. До двадцяти п’яти років я прочитала більше тисячі книжок. У дитинстві – це казки, пригоди, фантастики і детективи, а потім – це література окультизму, яка торкається метафізичних явищ буття і всілякі філософи. Я також зациклювалася «Нудотою» Сартра, коли злякалася, що я існую і цьому не можна ніяк зарадити окрім самогубства. Усі думки торкалися того, що існування повне болю, страждань, а розум породжує мільйон думок, які отруюють тіло і душу. Але і цей шлях мене не влаштовував. Потім, мене попустило. Так, усе безглуздо у світі, бо ми від народження приречені любити, страждати, боротися із труднощами, а потім вмерти. Тобто, сенс життя актуальний максимум років вісімдесят, хоча старі люди вже нічого не шукають і просто існують. А потім до мене прийшло розуміння, ну і нехай. Все одно, життя мені дали, отже треба принаймні спробувати зробити щось хороше, приємне, залишити якийсь слід, досягти цілей. Музика для мене – це відповідь. Музика – це гра на струнах душі, можливість за допомогою мистецтва піднестися над земним світом бодай на мить.

– Музика, як і будь-яке мистецтво – це не лише самовираження, а й втеча від самого себе. Пенелопо, я тобі скажу банальну річ. Усяка мить в нашому житті відбувається перший та останній раз. Ти про щось подумала, а через секунду ця думка відійшла у минуле. Тобто, квінтесенція буття людини – жити у моменті зараз. Отже, я к не крути усе зводиться до театру абсурду. Насолода – короткотривала, біль – довший, але теж минає і стає неактуальним. Вловити цей момент зараз дуже важко. От я випив пива зараз і відчув ейфорію. Але вона вже минає, а за кілька хвилин і це перейде від розділу реальності до розділу спогадів. Як на мене, спогади – ілюзія, бо вони вже спотворені, видозмінені під впливом часу.

Зробивши паузу, я відклав недопиту пляшку з пивом у бік. Тепер я усвідомив, що сп’яніння шкідливо не лише фізично, а й душевно, бо руйнує особистість. А ще ця химера швидко проходить, а постійно ганятися за ілюзіями не можна. Від цих думок я скривився і чомусь зрозумів, що ці допінги мені вже непотрібні.

– Спогади – ілюзія? – недовірливо перепитала Пенелопа. – Але ж я деякі речі чудово пам’ятаю з дитинства. Добре знаю своїх друзів, факти із власного життя. Тебе пам’ятаю, незважаючи навіть на різні вектори руху часу. Отже, ти хочеш сказати, що ці спогади минулого несправжні? В жодному разі я тобі не повірю.

– Можеш не вірити мені. Минуле ти лише можеш визвати у вигляді ментальних образів. Тобто, ти задієш свою уяву, опираючись на факти минулого. Але як ти можеш бути впевнена, що це ти була і те-то робила? Може, це тобі здається, що такі-то речі з тобою відбувалися, але насправді це може бути лише уява. Де залізні докази? Світ є таким, який ти хочеш його бачити, Пенелопо. Ми з тобою бачилися неодноразово, але хто може підтвердити, що це не лише наші фантазії, адже повернутися назад і ще раз пережити подібне не можемо. Якщо усе відбувається в перший та в останній раз, то воно пройдене, відповідно його вже не існує. Спогади – це згасання спалаху світла, але це вже не саме світло, а його залишки, ефект, який ми бачимо перед собою. Коли ти щось пригадуєш, то викликаєш спогади, приправлені емоціями, фактами з життя. Але вони пройдені, ти зараз їх не бачиш, тому не можеш бути впевненою, що це реальність. Реальність невловима, а все інше химерні образи, якими ми надаємо важливе значення.

Пенелопа вражено на мене подивилася, намагаючись прочитати по очах, а потім розсміялася трохи нервово. Вона жартома вдарила мене рукою по плечу.

– Господи, а я думала, ти кажеш серйозно. Ти хотів вразити мене розумними словами?

– Ні, я лише хотів поділитися власними спостереженнями, думками, які мені відкрилися, – чесно зізнався я.

– Тоді я тобі не вірю. Якщо у цьому світі немає точки опори, то у що можна вірити? Минуле – ілюзія, майбутнє – фантазії. То де істина, якщо вона взагалі існує? Ти забираєш точку опори в мене.

– Навіщо вона тобі? Точку опори шукав Архімед, а нас цікавить дещо інше. Я ж казав, що лише наносекунда зараз