Історія Юхима - Роман Квант
У мене перехопило подих від одної ледь не лячної думки. Знаєте, як це буває: підсвідомість випереджає розум. Мене охопили здогадка, наче блискавиця вразила у самісіньке серце, а тіло теліпало від сили ударів напруги. Відповідь кружляла десь у мозку, але ніяк не хотіла оформитися у нормальний словесний чи принаймні ментальний образ.
Що за фігня?
Придивившись уважніше до записів, я зрозумів, від чого мені стало настільки моторошно, що аж холодний піт покрив мою спину та чоло липкими, маленькими крапельками. Почерк у цього Сергія був дуже схожим до мого. Я не хочу сказати, що він був ідентичним, але певна схожість прослідковувалася. Це було видно за кутом нахилу букв, особливістю закарлючок деяких літер та інші ознаки, які були мені дуже добре знайомі. Проте, зробивши аматорський, швидкий графологічний аналіз, я збагнув, що проста збіг обставин. Можливо, психологи та інші експерти мають більше інформації про почерк людини, але я цим не переймаюся.
Але зерно сумнівів у моїй голові почало рости.
5
Репетиція Пенелопи мала відбутися у будинку культури о шостій вечора. Це було закрита подія, де мали право знаходитися музиканти та їх добрі знайомі, а усі бажаючі могли йти гуляти лісом. Я приїхав туди майже вчасно, але мусив зачекати хвилин десять, доки Пенелопа вийде у фойє і пропустить мене у залу.
Приміщення було невеликим. По середині стояла довга сцена, як в театрі, із можливістю опускати завісу, вмикати світові та звукові ефекти. Стільців для глядачів бракувало, лише з десяток штук я зумів їх нарахувати, проте більше і не потрібно було. Окрім самої сцени та стільців, майже увесь вільний простір лише візуально збільшував розміри приміщення. Зліва стояв невеличкий столик із всілякими напоями, канапками с м’ясом та сиром, а також тарілка з фруктами.
Окрім Пенелопи на сцені були присутні ще кілька людей. Вони здавалися невиразними, бо я їх не запам’ятовував, оскільки і так було зрозуміло, куди сконцентрована уся моя увага. Моя пасія вийшла, одягнена у білу вишиванку та червону спідницю. Міцно тримаючи лютню у руках, вона повернулася до патлатого хлопця, що стояв поруч і вони перекинулися кількома фразами.
Після тривалої тиші, весь простір заполонили такі чудові звуки, наче десь грали на флейті серед едемського саду, звідки ганебно вигнали Адама з Євою. Музика була божественна без всіляких перебільшень. Вона линула ніжно, як теплий поцілунок коханки, плавно огортала мене своїм високим тоном. Гра на струнах чіпляла моє серце, заставляючи його битися сильніше, а душа, мов би злетіла у небо, соколом, піднявшись до самісіньких хмар. Слухаючи музику, я поринув у такий казковий світ відчуттів, де панували лише гармонія та тепло, де усі турботи та проблеми зникали під ніжними звуками струн, приємними та несподіваними перепадами тонів. Музика то лунала повільно, тихо, то різко змінювалася на швидку мелодію, яка, як торнадо захоплювала мене у свій полон, гіпнотизувала і не відпускала із своїх обіймів до самого закінчення.
Після апофеозу, гра на лютні пішла на спад, доки не настала тиша. Я відчував таке задоволення, яке не отримаєш від прослуховування всіляких репів, попси та іншої музики. Гра без слів була на порядок вище, ніж багато простих пісень. Я заплескав у долоні, забувши, що це була лише репетиція, підготовка перед майбутнім виступом. За три місця від мене сидів вусатий чоловік із сивиною на скронях. Він уважно спостерігав за сценою, але іноді кидав погляди на усі боки, наче шукав очима свого знайомого чи про щось задумувався. Спочатку я неуважно ковзнув по його обличчю поглядом, буцімто він був звичайною людиною, обличчя якої розчиняється у натовпі сірої маси. Та потім, я придивився пильніше, збагнувши, що ці риси не такі вже чужі. Мені здавалося, що я вже колись бачив його.
Господи, невже знову дежав’ю?
Я зітхнув, сподіваючись, що поспішив із висновками. Адже усі ми помиляємося, час від часу.
Під час перерви, я виходив покурити і біля входу зіткнувся із Пенелопою та тим вусатим чоловіком, лице якого напрочуд здалося мені чимось знайомим.
– Юхиме, знайомся, – це Ігор, мій двоюрідний брат. Ігорю, це – Юхим, про якого я тобі казала.
Ми обмінялися коротким рукопотисканням. Зазвичай, чоловіки роблять сильний потиск, а у цього хлопця потиск був, як дохла риба. Та в наступну мить я вже не зважав на таку дрібну деталь.
– Може вип’ємо пива? – люб’язно запитав Ігор, вочевидь бажаючи ближче зі мною познайомитися і поговорити на всілякі теми, що часто лунають на світських вечерях та зустрічах.
Пауза після питання виявилася трохи довшою, ніж це дозволяють правила етикету. Тепер я був чомусь упевнений, що неодноразово бачив цього чоловіка. Питання лише полягало: коли і за яких обставин. Оскільки, на його обличчі не було написано жодних ознак здивування чи емоцій, пов’язаних з тим, що він бува впізнав мене, то він не міг знати мене. Мене це трохи дратувало, коли я не міг збагнути, де справжнє, а де лише плід моєї уяви.
– Дякую, я не хочу.
Найбільше, що я зараз прагнув, це побути наодинці. Або з Пенелопою, але без цього двоюрідного брата.
6
– Юхиме, якщо ти не проти, давай переговоримо на одну тему, – раптом запропонувала Пенелопа, ні сіло, не впало, порушивши останні спокійні хвилини, розбивши їх на друзки.
Вона кивнула у бік Ігоря, наче кажучи, що розмова стосується усіх трьох.
– Так, ми утрьох. Це важливо для тебе, – нібито прочитала вона мої сокровенні, глибинні думки.
Спочатку я подумав, що вони хочуть повідомити мені прикру річ – одну з тих речей, що миттєво і відразу руйнує стосунки, залишаючи у серці біль і образу. Та, майже відразу я відкинув таке хибне припущення. Не личило мені підозрювати Пенелопу у невірності та підсвідомо
